Розділ 1

Тепер Мар’яна розгледіла стомлене і стурбоване обличчя діда Сави. Вона й сама була ошелешена почутим. Думки про надумане хороше життя враз кудись поділися, а перед очима, як часто було, знову з’явився німецький комендант і місцеві поліцаї з нагайками. Здається, навіть відчула, як болить після них усеньке побите тіло. Навіть плач маленького голодного Ванька вчувся, бо кров замість молока з грудей текла.

– Так ви ж із партизанами! І папір у вас є! – одразу затремтів її голос.

– Забрав він мій папір, а пояснення все одно писати змусив. І так мені повіяло тими давніми пережитими роками, коли будь-хто в шкіряній куртці міг тебе вбити. А коли я проговорився, що відбував строк після розкуркулення, то він більше і розмовляти зі мною не захотів, – спокійно, але понуро відповів дід Сава.

– А як звати тих начальників? – поцікавилася Мар’яна. – Я навіть не знаю імені того офіцера, що вже місяць тут головує.

– Вік би не знати! Знову не по-нашому розмовляють, знову чтокають. Члени партії, мабуть, бо я за ці роки і забув за партію, а вони тільки сьогодні разів п’ять про неї нагадали. «Під керівництвом комуністичної партії наша армія пішла в наступ, під керівництвом розбила ворога…» – повторював їхні слова. – Під тим керівництвом ми оце до такого дожилися, – він зиркав на всі боки. – Можливо, мене той папірець і спасе, а Никифорович – явний ворог народу, Юхим також. Дядько Михайло теж у халепу потрапив – надумав, де норов свій показувати, сперечався, показував свої поранення, які отримав ще в громадянську, то вони прикрили його в тій кімнаті, куди німці арештованих кидали. Замкнули двері, ще й варту поставили. І, скажи тоді, чим вони відрізняються?

– Яку варту? Для чого? – Мар’яна не могла нічого зрозуміти.

– Хто знає. Якогось пораненого солдата. Тільки чого так круто беруть? – дивувався дід Сава. – І чомусь дружки Івана-п’яниці, якого тітка Лисавета собі в зяті бере, біля того начальника крутяться. Усі тверезі, й головне, що теж за партизанів себе видають. Не пішли з ними на фронт, бо поранені в той час були. Отаке вигадали. Ніби зараз пізно. Уже всіх підібрав військкомат: і молодих, і підстаркуватих, а ці знову вдома отираються, ще й матері їхні бігають біля нового начальника. Немов мухи спасівські – ти їх відганяй, а вони знову лізуть. Улізли і до цього, придумали як. Сьогодні вже порядки наводили в хаті, де новий начальник житиме.

– І де ж він житиме? Хто взяв його? – перепитувала Мар’яна, не перестаючи дивуватися новим подіям.

– А ніхто. Житимуть, мабуть, удвох у хаті твоєї вчительки, якій ти молоко носила, бо голова сільради ще приміщення собі не шукав, де працює – там і спить.

– А якщо вона з дочкою повернеться, чоловік з фронту прийде, та, мабуть, і син живий? – нагадувала Мар’яна про сім’ю їхнього фельдшера.

– Про них узагалі ніхто не згадує. Зараз робота там кипить – усе миють, рушники вішають, мабуть, і їсти варитимуть.

– Щось дуже мені Лисаветиними порадами повіяло. Це тільки вона могла таке заколотити. Що робиться! Він чужий, нічого не знає, а вони Бога не бояться. Як же тепер бути? Треба збори збирати, там усе й розкажемо.

– Та говорив я про збори. Не тільки про себе хвилювався, усіх захистити хотів. Але він не зрадів моїм пропозиціям. Говорить: сам знаю, що робити. – Розгублений погляд діда Сави втупився у чоботи. – Гарячі хлопці дуже, і якщо наш Михайло голову не опустить, то навіть не знаю, чим воно закінчиться.

– Ото діждалися влади! Що ж робити? У кого допомоги просити? – Розгублена Мар’яна аж руки на грудях схрестила.

– І в кого ти її проситимеш? Усі наші воюють. – Дід знову блукав поглядом по бідненьких хатах, які стояли, мов сироти при дорозі. – Ще оцю заразу німецьку взув, старий дурень. Грязюка до коліна, а взути нічого, – знову розглядав свої чоботи, ніби вперше їх бачив. – Тільки глянув на них той голова, так одразу його і закрутило, – махнув він рукою та насунув шапку майже на самі очі. – Піду я, бо ні їв, ні пив, та й ноги гудуть. Ранок вечора мудріший. Переночуємо, а вранці, може, щось зміниться.

Мар’яна, не розуміючи багато чого, вірила і не вірила почутому, повторювала дідові слова і дивилася йому вслід, поки він не звернув до своєї хати. Зайшовши й собі додому, почала переповідати почуте Горпині. Довго радилися, а переспавши з новою бідою, вирішили зібрати групу бідових жінок і самим сходити до того начальника.

– Раз наша влада, то ми й розкажемо, бо чоловіки лаятися не вміють. А ми якщо разом, то кого завгодно виведемо на чисту воду. – Вона аж розчервонілася від надуманого. – Заодно і про хлопців-посібників розтолкуємо. Нехай знає, що за голуби біля нього туркочуть. – Ці новини так зачепили її за живе, що вона аж кричала на всю хату. – Сором який! Не сказали тоді представникові військкомату, надіялися, що самі розберуться, а воно он як вийшло! Не бути по-їхньому! – розмахувала руками та сварилася пальцем.

Наступного ранку о дев’ятій годині вони вже стояли під кабінетом начальника в приміщенні сільської ради. Коли зайшли і почали говорити, то вже не було в них того гніву, але бажання вивести правду залишилося. Збиралися говорити толком, не як на вулиці, а вийшло все одно по-сільськи – перебивали одна одну, перекрикували. Віктор Петрович, як його було звати, сидів за столом і грізним своїм поглядом показував, що йому такі делегації не до вподоби. Кілька разів голосно обривав їхні розповіді, а вони далі продовжували. Відчуваючи, що не добре все виходить, Мар’яна попросила вислухати її одну. І вже після кількох сказаних речень він її спинив:

– Зачекайте, громадянко. Де ваш чоловік зараз? – мов окріп на голову вилив, від чого вона аж стрепенулася.

– Де ж йому бути, як не на фронті, – відповідала по-бойовому, – і пішов туди з першими. А оті хлопці, які біля вас труться, видаючи себе за партизанів, не пішли. Ховалися від своїх, коли брали, потім від німців, а тепер героями вилізти намагаються. Невже ви їм повірили? Усі в селі їх знають – злодії вони і п’яниці. А нам, бачу, не вірите. Можливо, хтось уже встиг інше розказати? Тоді спитайте в людей.