Розділ 1

– Як Уляна наша, кажи одразу? – Як не важко їй довелося, все ж не забула за неї.

– Заслабла від горя, не їла, не пила і не вставала навіть, – почула у відповідь.

– Як не є, а жити все одно доведеться, живим ніхто в могилу не полізе. – Горпина знала, що найтяжчими є перші хвилини. – Умовлятимемо й сьогодні, жалітимемо словом, аби хоч трохи легше їй стало. Згодом воно попустить, навіть з горем усі звикаються, – це вона й по собі знала. – Ходімо до хати, страшенно хочу їсти. Чи в тебе нема чого? – Мабуть, уперше в житті вона просила.

– Усі горшки в печі перевернула, тож довелося знову розпалювати та борщ варити. Ото такий ранок був – самі нерви, – хвалилася Мар’яна. – Дітям по шматку хліба дала, а сама й крихти до рота не поклала. – Вона все на небо поглядала. – Вітер піднімається, отже, знову погода мінятиметься. Хоч би тільки дощ не пішов, бо й так холодно дуже. Солдатикам нашим тепла погода вкрай необхідна. – Якими б не були їхні власні біди, а за своїх бійців вони, здається, ніколи не забувають. – Окопи ритимуть, і ночувати просто неба доведеться. А в нас… Тільки німця погнали, одразу й терпець увірвався – так захотілося нормального мирного життя. І коли тільки все скінчиться? – Вона знову поглянула на небо і не могла зрозуміти, чому Бог так довго зволікає зі своїм рішенням.

– Діждемося, – хотіла Горпина радісно сказати, але, важко зітхнувши, замовкла. – Ванько, козак наш малий, одужав? – спитала, придивляючись до Мар’яниного змарнілого обличчя.

– Повеселішав, і лобик уже не такий гарячий.

– Слава тобі, Господи. – Горпина, повільно переступаючи стомленими ногами, пішла до хати.

Через декілька хвилин уже помішувала в мисці гарячий пісний борщ, сьорбала його та підхвалювала. Уляна й собі почала ворушитися на ліжку.

– Чому про Надю нічого не розказуєте? Хто ж народився? – видно, намагалася хоч на хвилину забути за своє.

– Знову хлопчик. Поменшало чоловіків, то самі хлопці народжуються, – повідомила з гордістю Горпина. – Правда, багато загинуло, то коли ще та рівновага відновиться. А цей гарний, не худий, незважаючи на такий час, і не слабкий. У Тоні набагато слабший був. – Вона не замовкала, аби тільки її слухала бідна Уляна. – Намучилися ми з нею. – Про те, що чула від Наді, вирішила нікому не говорити. Вона багато таємниць носила в собі, цю також сховала якомога далі. – Вистояла баба Горпина і цього разу, правда, якби не партизанська моя загартованість, то і я могла б поряд лягти, – сказавши, задумалася, звідки ж взялася сила. – Зі своєю старістю всю ніч над нею простояла, аби тільки нічого поганого не сталося, бо Тимофієві обіцяла. Тож і забавляла, і умовляла, і крутилася, мов муха в окропі. Повертало вже на те, що ані її, ані дитини не буде. Та на все милість Божа. А от його вона й не знала, може, тому й життя не в той бік пішло. Городські вважають нас забитими людьми, але вони помиляються, ми осмислено життя розуміємо.

– Ой, не кажіть такого, Горпино Петрівно, ми теж грішні люди. Нібито все й розуміємо, а не дай Бог чого, як оце з Уляною сталося, то можна й розуму лишитися, – зірвалося з Мар’яниних уст.

– Надумала, коли про таке бовкнути. – Горпина навіть стукнула ложкою по столу. – Гріх таке говорити, – сердито поглянула. – Уляна дуже сильна жінка, голодовку пережила в тридцять третьому. Коли тоді розуму не лишилася, то тепер усе переживе. – Вони й досі всі свої події порівнювали с тим тридцять другим і тридцять третім. – Страшне, звичайно, горе, але на те й розум Бог дав, – не зводила очей з Уляни, яка тремтячою рукою ледь несла ложку до рота. – Пам’ятаєте, Лаврентій говорив, що просто так і волосина з голови не впаде, – додала ще й про нього, бо йому тут усі вірили. – Життя, думки, вчинки – усе пов’язано, усе переплітається. А ви, грішні люди, розплітайте та думайте: чи за гріхи, чи во благо, як піп Федот каже. У святих книгах написано, що настане той час, коли живі заздритимуть мертвим. То, може, якраз про цей час писалося? – пильно поглянувши на всіх, Горпина знову згадала розмову з Михайлом. Але цього ранку думки так швидко змінювалися, що й сама ледь встигала за ними. – Наді ще того не зрозуміти, а Уляна переплаче та чекатиме Катю і Митю. – Вона відчувала, що й тут своїм словом зробила вже багато чого. – Думаєте, мені легко? Усе кудись іду, когось рятую, буває, і не хочу, але нікуди подітися. Сказати, що роблю це за якусь нагороду, то ні. Останнім часом зовсім ні з чим повертаюсь. Навіть борщ у вас соромно просити, бо й у вашій хаті багато не заробила. Ви мене зрозумієте пізніше, коли до моїх літ доживете. Покидає мене силонька, діточок своїх вже давно немає, чоловіка – ще з громадянської, а я стала вже не та. Боюся старості, бо нема до кого голови прихилити. Хилю її до вас, до Тимофія, до Антоніни, ви ж мене прийняли, і бачу, що не чужа я вам. Погані думки і в мене бувають, але жену їх від себе. Бога боюся, та й людям відмовити не можу, ото і тиняюсь так по хатах зі своєю торбиною. – Їй сьогодні й самій хотілося, щоб її пожаліли. Як ніколи відчувала, що захитався той твердий стрижень, який весь час її тримав. – Пам’ятаю, як перший раз попросили поїхати до партизанів, – пригадувала вона, – оглянути поранених. Я так не хотіла, так не хотіла, а мені немов на вухо хтось нашіптував: «Схаменися, Горпино! Що ти Господу скажеш, коли час твій настане доповідати про діла свої? Люди на межі життя і смерті, тебе як Бога виглядають, а ти тут роздумуєш». Взяла після того свою торбину та й поїхала.

– Вам буде про що доповідати, бо ви людям допомагали. Не кожному дано так прожити. – Мар’яна ніжно обнімала Горпину та свою Уляну. – Для чого тільки про борщ говорили? Ми ж одна сім’я. І ділити нам нічого, та й нема у нас нічого.

– О! Коли було б що ділити, то не були б ми такі добрі та рідні, – посміхнулася Горпина, збираючись лізти на піч. Вона ще й там про це думала, поки й задрімала.

А Мар’яна, взявши граблі та лопату, через межі пішла на свій город. Там було все своє і все дуже рідне. Неподалік від спаленої хати залишилася липа, від спиляних вишень та слив виросла поросль, на якій у наступному році вже будуть ягоди, а перед молодим вишняком пишалася калина. Цієї осені це був великий кущ, на якому рясніли червоні ягоди. На тлі все того ж чорного попелища, відгородженого від вулиці невисоким тином, молодий кущ червоної калини був ніби свідком її життя. Тільки кине на нього оком, так він про щось і нагадає, тільки підійде, так він і посміхнеться до неї. Так було й сьогодні – зриваючи та складаючи в кошик ягоди, яких торкнулися перші заморозки, згадала, як колись Федір посадив невеличкий паросток. Любив, коли взимку на голих гілках висять червоні ягоди. Під час пожежі кущ зламали, і ось від кореня знову відросла їхня з Федором калина. Згадавши про чоловіка, вона спинилася, а перед очима аж спішать один поперед одного епізоди минулого життя. Нічого, що калина росте тепер біля попелища, головне, що вціліла, відросла, значить, повернуться і вони сюди всією сім’єю, житимуть новим життям, – ледь усміхнулася.

– Якби ти знав, Федю, як мені погано без тебе, – зажурено хитала головою, – як скучили за тобою діти, як любить свого батька маленький Ванько, цілуючи фотокартку, – прошепотіла, неначе її чоловік стояв перед нею. – Як я шкодую, що не сказала тобі про своє кохання, – схилила голову та аж засоромилася, – плачу часто вночі, згадуючи, як ми з тобою дружно робили всю роботу, згадую і твої поцілунки, – аж ковтала сльози. – Болить від того серденько, ой, як воно болить! – Навіть його здивовані очі розгледіла. – Так, про кохання Федю, – впевнена була, що це найбільше його здивувало. – Ти теж думай про нас, дасть Бог, зустрінемося, все-таки не загинув, а пропав безвісти, – доводила йому й собі також. – Молюся за тебе щодня і діти моляться. Повертайся швидше. Хоч без рук, хоч без ніг, але повертайся, – наказувала йому. – Чуєш?

Замахала калина гіллям, зашуміла й липа, а вітер, піднявши у повітря чорний попіл, жбурнув його прямо на Мар’яну.

– Усе одно повернемось, – сказала вона сердито, мружачи запорошені очі.

Після того понуро побрела на город. Робота сьогодні валилася з рук. Дужчав вітер, продуваючи наскрізь тіло через далеко не теплу одежину, поривами свистів біля вух. Він знову погнав по небу осінні хмари, де зграями літало чорне вороння, шукаючи теплішого місця на зиму. Поскладавши в’язки з картоплинням і соняшничинням під хлівом, вона ще раз поглянула на свою калину, на свій молодий вишнячок, який нині чорнів від тих птахів. «Дерев високих немає, мабуть, і цій пташині ніде сховатися від негоди», – подумала і, зачинивши хвіртку, пішла до іншої хати, яку в цей час також вважала своєю. «Після війни все одно треба свою будувати й обов’язково на цьому самому місці, щоб усе було, як тоді – і калина у вікно заглядала, і липа на Трійцю пахла до самісінького ранку», – такі думки солодко пестили душу і сушили сльози. Про те думала і перед сном, коли можна було хоч хвилину побути наодинці зі своїми мріями.

2