Розділ 1

– Від учорашнього вечора жар не спадає. Холодно стало, а в хаті тепла не знайти. – Притулялася до його гарячого лобика своїми холодними вустами. – Віддала б своє, але де йому взятися в моєму тілі, інколи здається, що й кров у судинах замерзає, – проказала й сама налякалася. – Ти не слухай, хлопчику мій, я все одно виживу, і ти повинен вижити, – схилилася над дворічною дитиною. – Як не повернеться таточко, будеш при мені, бо ти найменший. Водички подаси хворій матусі й на сонечко виведеш. А я сидітиму та квасолю лущитиму, рукам без роботи і на старості погано. – Умить пригадала свою бабусю, яка у валянках сиділа на призьбі біля хати. Старенька вже й не бачила нічого, а все просила дати їй якусь роботу. Дуже раділа, коли дитина якась підскочить, посмикає її та щось розкаже, бо в дорослих часу на розмови не вистачало. – Не залишай мене, благаю. З ким же я тоді доживатиму? – шепотіла на вухо малій дитині.

А в воротах кінь спіткнеться,

Син додому не вернеться.

Проспівала та й сама налякалася.

– Що це я? Дурне таке з язика злетіло. Ти теж хороший, хворів уже цілий тиждень, а босяка по хаті бігав. Щоправда, глядіти за тобою не було кому, бо ми то зустрічали, то проводжали. Коли й додому прибігли, то всі в роботі, яку по осені не переробити. А ти й зовсім зліг, навіть оченята закрив… – пригортала його до свого худого тіла. – Чи задумав мене біля себе тримати? Скучив, мабуть. – Гладила його голівоньку та знову цілувала в гаряче чільце. – І я тебе за роботою не бачу, не помітила, коли й виріс, – міряла його своїм поглядом. – Узимку тобі з клаптиків нову ляльку зроблю, а то й козака гарного, якого в жодній хаті не знайдеш. Коли стоятиме на покутті, тоді й діти здоровими ростимуть. Усе буде, як колись у батьківській, бо ми зовсім не такими стали – інше життя пішло – інші й люди: якісь мізерні, понурі, неначе їм байдуже, що навколо них діється. – А в тебе голова буде піднята, очі ясні, руки сильні, а сам хоробрий, як дядько Тимофій. І доживатиму я тоді в радості.

Її вуста розтяглися в щасливій усмішці, але також на мить. Збиралася й далі говорити, чому це люди такими стали і чому діти мусять іншими бути, бо вважала, що вони вже й за онуків гріхи спокутали. Але за вікном почулося шарудіння.

– Ой, мабуть наші повернулися. – Сама аж підскочила.

– Дядько Михайло з Уляною везуть дрова з лісу! – якраз за вікном кричала Горпина.

– Чую, чую, – озвалася Мар’яна, зрадівши. – Тепер у хаті натопимо і ти швидше видужаєш, – повідомила своєму Ванькові.

Вона обережно поклала дитину на полик, підправила подушку, уже на ходу накинула на себе куфайку й вибігла на той галас, а побачивши підводу, яку супроводжували жінки з їхньої вулиці, стала й собі придивлятися.

– Здається, піввулиці зібрав дядько Михайло. Мабуть, розпитують, де брав, – намагалася здогадатися. – Та ні, мабуть, просять і собі, а він не спиняється. – Одразу й тривога в її голосі з’явилася. – Дивіться, уже напали на нього і тягнуть наші дрова з воза! – показувала, тупцюючи на місці. – Ой лишенько! Чи бігти на допомогу, бо нічого не залишиться! – Не зводила очей з тієї підводи, схрестивши руки на грудях.

– Чого бігати? Люди теж печі не топили й худобі не наварили, діти, як і наші, на холодній печі спали, – спокійно проказала Горпина. – Не ходи лаятися, не бери гріх на душу. Нехай їде, уже що привезе.

Чути було, як дядько Михайло раз по раз хлиськає худу кобилу, яка мало не падає, як відганяє жінок, стомившись умовляти, як навіть на крик зривається його голос:

– Та відчепіться ви, Христом Богом прошу! Я ж не можу всім роздати, уже й так половина лишилася. – Блискав на всі боки своїми очима, але не сердився. – Скинув одній колоду та другій, то інші й дорогу загородили. Не бити ж мені їх! Зовсім люди совісті не мають, – говорив одне, а думав зовсім інше.

– Мар’яно, хоч ти зрозумій мене, немає і полінця на господарстві, – прикладала руки до грудей одна сусідка. – Картоплиння сире через дощі, горіти не хоче, сам дим у хаті. Дайте й мені колоду, хоч тиждень топити буде чим!

– Чому тільки тобі? Я теж у холодній сиджу, – протягувала руки інша.

– І я прошу, діти хворі, погрітися ніде, та й гарячого не їли два дні. Зжалься, дядьку Михайле! – плакала третя.

Мар’яна стояла мовчки і тільки дивилася на них. Так чекала дядька з дровами, а тепер не знала, як їх у двір завозити. Усіх розуміла, і всіх було шкода. Але що робити?

– Відчиняй! – нарешті дядько Михайло подав команду. – Заїжджатиму. – Сам ще тупцював на місці, то на дрова зиркне, то на нещасних жінок. – Нова влада вже є, нехай вона й піклується про людей, а ці дрова не ваші, – вирішив по-своєму.

– Як сам не даси, то розтягнемо, – одразу й погрози почулися. – Останній раз просимо: дай як не по колоді, то хоч одну на двох чи хоч на один раз протопити, і на те згодні, – наполягали жінки, вже тримаючи кобилу за вуздечку.