Розділ «Кава по-диявольськи»

— А він у них чи то старший, чи то бригадир, бо навіть без халата. Мама каже — ввічливий такий, чемний. Співчуття висловив, вибачився. Мовляв, у путівку треба анкетні дані вписати. Записав, попрощався, а тоді по кишенях по цигарки — а немає. То мама сказала: беріть синові, вони йому все одно вже не знадобляться.

— Щось він занадто чемний, цей бригадир, як для його професії.

— Хто тоді над цим думав… А ти хіба його не бачив? Це ж було, коли ваші хлопці все переміряли та фотографували. А ми з мамою на кухні відсиджувалися.

Довелося визнати, що я на той час теж випустив події з поля зору, роззираючись на балконі. І от звідти, з балкону, я побачив один момент, який одразу вилетів мені з голови, а зараз пригадався. Двір, машина, труп уже на ношах, прикритий з головою, поряд стоїть дядько в бруднуватому, але білому халаті, перед ним — один із наших оперативників. Той, у халаті, його про щось розпитує і занотовує. А колега йому відповідає, позираючи то на балкон, то на носилки. Звідси резонне запитання: а хто ж тоді цигарки забрав?

Я розпитав у Вікторової подруги, як той „бригадир“ виглядав, одержав абсолютно логічну відповідь, що нічого, крім загальних обрисів та статевої приналежності, вона тоді не запам’ятала. І це можна зрозуміти. Подякував, поклав трубку і одразу подзвонив до „швидкої“. Ні, не по „нуль-три“, а по іншому номеру, який, на жаль, ми у розшуку знали напам’ять, — до служби транспортування трупів. Як я й здогадався, чемний „бригадир“ виявився третім зайвим. Точніше, четвертим, оскільки водій сидів за кермом, санітар стояв біля машини, а другий санітар, він же — старший, занотовував зі слів нашого колеги анкетні дані покійника.

Якби не те, що мені розповіла Мілка, то я б зараз уголос згадав нечисту силу. От коли я про це подумав, то розреготався. Річ у тім, що старі, ще повоєнного розливу злодюги обзивають карний розшук чортовою ротою. Одне слово — який їхав, таких здибав.

Я ще не досміявся, як відчинилися двері і встромився Старий:

— Сирота, нагадаєш мені, щоб я тобі потім сказав, чого я до тебе зайшов, а зараз ти мені скажи…

— Нагадати, щоб я сказав, щоб ви сказали, що ви мені збиралися сказати, але не зараз, а потім… Не зрозумів, але буде виконано. Це щодо „потім“. А що ви зараз скажете?

— Олексо, не забивай мені голову своєю філософією. Бо знову забуду, що мав запитати. Ага, значить так: щоразу, як я до тебе зайду, то ти робиш щось одне з трьох… або спиш з відкритими очима…

— То я думаю, товаришу підполковник.

— Замполіту брехати будеш! Спиш! Або граєшся в ковбоя з пістолетом, або, от як зараз, стоїш біля вікна і робиш вигляд, що побачив якусь дивовижу. Ну от що ти зараз там побачив?

— Бочку з квасом, товаришу підполковник, — чітко відрапортував я. І це була свята правда.

— Теж мені, дивина. Вона там з весни до осені стоїть, скільки я себе пам’ятаю. Що там можна роздивитися?

— Не скажіть, товаришу підполковник. От зверніть, будь ласка, увагу: сама бочка і черга до неї стоять на сонці, а продавщиця на своєму стільчику сидить у тіні. Я от уже скільки разів подивляюся — бодай би раз було навпаки.

— Ну то й що з того, що вона в тіні, а бочка на сонці?

— Квас гріється! А раптом бабахне?

— Так от чого ти чекаєш, Сирота! Не діждешся. Бачиш, черга яка? Висьорбають раніше, ніж грітися почне. Інша справа, якби то пиво було.

— А що, зафіксовані факти вибуху?

— Один факт, щоправда, давно. Але я його ніколи не забуду.