Розділ «Кава по-диявольськи»

Вислів „послати по старій трасі“ з'явився саме у ті роки і був пов'язаний, як не дивно, з останнім грандіозним проектом радянської планової соціалістичної економіки — будівництвом Байкало-Амурської магістралі, скорочено БАМу. Відтак одразу народився короткий анекдот: „Він мене послав на три літери. — Куди, на БАМ? — Ні, по старій трасі“.

Часи минули, магістраль, як з’ясувалося, була нікому не потрібна, крім копи високого начальства, котре примудрилось одержати свої „Гертруди“, так і не завершивши будівництво. І взагалі, БАМ виявився грандіозною фальсифікацією, котра Потьомкіну з його горезвісними „дєрєвнями“ і не снилася. Наприклад, уздовж тисячокілометрової траси замість станційних будинків стояли їх фасади, підперті зі звороту дерев’яними балками. Винахідливі аборигени негайно пристосували ці споруди під туалети. Хоч і холодно, але не дме.

А в Києві продавці на запитання, куди поділося з прилавків, скажімо, згущене молоко, чесно відповідали: все відправили на БАМ. Настирливіших покупців відправляли… по старій трасі.

Олекса Сирота:

Звичайно, я не збирався ображати старого партизана, тому промимрив щось стосовно користі самокритики, і Шеф одразу повернувся до ділових інтонацій:

— Я мав на увазі балістичну експертизу, Сирота. Ми її провели. Коли ти вже забув, про що йдеться, бо це на тебе схоже, то нагадаю: ти вважав, що злочинець на Крутому узвозі намірявся розбити пострілом з малокаліберного пістолету лобове скло і в такий спосіб викликати задуману аварію машини зі смертельним наслідком для водія.

— Я і зараз так вважаю, товаришу підполковник. Тут он камінчик з-під коліс передньої машини вискочить — і то лобове на друзки. А це ж куля, хоч і малокаліберна. Але б’є!

— Продовжую спеціально для нетерплячих. І на підставі цього висновку ти вважаєш, що всі підозрілі автокатастрофи зі списку Віктора були вчинені саме в такий спосіб.

— Ладен заприсягнутися.

— Не розкидайся присягами, а послухай і подивись. Ми, звичайно, по живій машині з живим водієм за кермом стріляти не збирались. Але решту показників урахували і відтворили в тирі — відстань, кут, під яким стріляли. Більше того — я навіть ближче підійшов, майже удвічі. Бо все ж таки лобове скло у нас на козлах непорушно стояло. І от тобі результат, товаришу філософ. З двадцяти п’яти пострілів двадцять чотири залишили невелику щербинку або тріщинку і тільки двадцять п’ятий розколов покоцане скло на друзки. Який із цього висновок? Молодець, коли нема чого сказати, краще помовчати. А тепер уяви, що було б, якби ми стріляли по машині, котра рухалася. Думаю, що довелося б всадити не двадцять п’ять патронів, а всю пачку, враховуючи, що так важче влучити. Та ще й з реальної відстані.

— Ну добре, я перемудрував. Тому що не врахував суттєвої дрібниці. Пістолетик — не рушниця, убивча сила в нього значно менша. Але чого ж тоді четверта машина полетіла в прірву? Не цеглиною ж він у неї пожбурив. Хоча… стоп! Єсть! Дозвольте взяти пару даішників і ще раз змотатися на узвіз. Якщо, звичайно, вбивця нас і цього разу не випередив.

— Не повинен. Контора нарешті заворушилась і відновила патрулювання узвозу. За всіма своїми правилами — цивільний одяг, у певних пунктах засідки під виглядом гуляючих парочок, ну і все таке інше. Тож ти їх попередь, а то ще пов’яжуть…

Як не дивно, але те, що я сподівався знайти, відшукалося досить швидко. Що не кажи, а міношукач — то великий винахід. А потім, бруківка — не асфальт, інакше шукав би я речовий доказ ген-ген на Куренівці, та й то за допомогою саперного батальйону.

Далі події і факти посипалися на мене, як картопля з дірявого мішка. Спочатку подзвонила подруга покійного колеги.

— Олексо, я тобі обіцяла дізнатися, куди поділась ота пачка сигарет. Тебе це ще цікавить?

— Навіть дуже! То що, вона так і лежить на столі серед паперів?

— Ні. Мама її подарувала.

— Кому, коли?

— Вона погано пам’ятає. Сам розумієш… Того ж дня комусь із тих, зі „швидкої“, хто Віктора забирав.

— Чекай-чекай, я чогось не збагну. Віктора забирали з двору, то якого біса цим труповозам треба було нагору пхатися?