Розділ «Непосидючі покійнички»

— То добре, що ви його відправили. Ціліший буде. У мене ось для вас подаруночок. Почитайте, що тут підсобник виспівав.

Старий прочитав.

Потім він підійшов до вікна, розчинив його навстіж і визирнув, наче приміряючись: якщо з такої висоти, скажімо, когось викинути, то що з нього залишиться? Потім акуратно зачинив віконниці, повернувся і сказав:

— Знаєш, Сирота, такого навіть фашисти не робили. Вони трупи спалювали, що було, то було. Але щоб скотині згодовувати…

Від автора:

Ані Олекса, ані навіть Старий у ті часи не знали про матеріали, які мав у своєму розпорядженні шведський «Червоний хрест». Справа в тому, що до 1941-го року в деяких тюрмах НКВС ув’язнених «ворогів народу» годували… людським м’ясом. Тобто, бренними останками їхніх же товаришів по нещастю, розстріляних за вироками «надзвичайних трійок». Зокрема, це пророблялося у Львові, Дрогобичі, Станіславі… Правда виплила лише насамкінець короткої Горбачовської епохи.

Олекса Сирота:

Старий ще покрутив мовчки головою, розколупав чергову пачку «Біломору» і поцікавився:

— Що наміряєшся робити, Олексо?

— Зображати півня зі старого дитячого анекдоту. Це коли знесла курочка яєчко, велике-превелике. Дід з бабою дивувалися-дивувалися, та й так і не здогадалися, що за дивина. А півень підійшов, глянув і каже: «Ви тут посидьте, а я пішов сусідському індику дзьоба чистити!»

— А хто у нас сьогодні за індика, Сирота?

— Та отой чмур з обехаесес, котрий із розбазарюванням м’ясопродуктів боровся… Я б його, будь моя воля, забив би цвяхами в труні, прикопав — і хай би він чекав, доки його той ондатровод викопає.

— Гуманіст ти у нас, Сирота. Тільки всіх закопати, хто цю дурницю впоров, — ніякої братської могили не вистачить. Здогадуєшся, звідки ініціатива пішла?

— Либонь, із самої гори?

— А щоб ти і не мав сумнівів. Якесь падло через вікно своєї «Чайки» роздивилося, що люди краще одягатися стали — і ґвалт межи своїх зняло. Жаба задавила! Ну, а оскільки напряму не накажеш з людей хутряні шапки здирати, то й вигадали баєчку про нецільове використання дешевого м’яса. Господи, цю б енергію — та в мирних цілях! Не треба було б у Чорнобилі атомної станції будувати.

— Це вже точно, товаришу підполковник. Але я думаю, що нашого дурня провчити треба.

— Олексо, скільки разів тобі казати: не чіпай г…, то не буде смердіти.

На тому й розійшлись.

Обіцянку свою я виконав. Копачі одержали строк за нахабну крадіжку ювелірних виробів з домовини під час похорону. Про розкопування могил і «нецільове використання» людських останків у судовій справі, звичайно, не було і згадки. Директор цвинтаря виставив нам зі Старим, як належить, і в своїх тостах неодноразово обізвав нас благодійниками. Щодо нутрієвода — то його так і не вдалося допитати. Бо доки ми зі Старим радилися стосовно концептуальної завершеності головної слідчої версії, він у нашому капезе покінчив з собою. Причому, в досить оригінальний спосіб: хтось забув у камері порожній целофановий кульок, і він натяг його собі на голову. А руки зв’язав сам собі за спиною своїми ж шкарпетками. Щоб не закортіло кульок зірвати. Так і задихнувся. Чергового по капезе, щоправда, відправили на пенсію — за недогляд, — але він і сам давно просився.

Я так і не дізнався, чому нещасна мати отієї покійниці, зодягненої у червону шотландку, мовчки забрала свою заяву. Сподіваюся, що на неї не тисли. А може, навіть щось і пообіцяли. Чи багато треба старій, згорьованій людині для маленького щастя? Часто-густо буває досить звичайної однокімнатної квартири у новому будинку.