Розділ «Непосидючі покійнички»

— Він хоч щось говорив? Питав, скаржився?..

— Та ні. Оце як відмили, завели і посадили, так і мовчить.

— І що, навіть не писнув?

— Два рази чхнув і один раз… ну, вроді теж чхнув, тільки не тим боком.

— Все ясно, сержант! Або різьба стерлась, або під дурку косить. Шеф далеко?

— Хвилину тому зазирав. Сказав — поголиться і прийде.

— Ну, то я до нього.

Місцеперебування Старого видавали голосні матюки і зле шипіння. Я зайшов до умивальника — мій Шеф стояв перед дзеркалом і знущався над своєю фізіономією за допомогою вітчизняного леза «Нева». Зобачивши моє відображення в дзеркалі, він запитав, кривлячись:

— Олексо, ти не знаєш, з чого їх роблять, ці леза?

— Знаю, товаришу підполковник, з бортової броні крейсера «Аврора». У них у Ленінграді з металом перебої, от вони по шматочку і відколупують. Як не вірите, то подивіться на етикетку. Чого ж там «Аврору» намалювали?

Старий хотів щось сказати, але вкотре порізався і простогнав:

— Сирота, дінься, бо я за себе не відповідаю. Хоча ні, стій! Тільки мовчи! До мого кабінету зазирав?

Я кивнув головою.

— Як там той зусранець?

Я торкнув себе за носа і скривився.

— Сирота, я не зрозумів, кого заціпило: його чи тебе?

— Ви ж самі сказали: мовчи!

— Відставити! Доповідай, що робить затриманий.

— Зображає пана Єнома з моєї улюбленої книжки про Швейка.

— Книжку пам’ятаю, а такого пана — ні. Що він там наробив?