Розділ «Непосидючі покійнички»

Той, що з лопатою, вимовив через силу:

— Чуєш, ти! Хто у вас за головного? Справа є.

— Які такі з вами можуть бути справи?

— Додати треба. Так положено. Бо хлопці можуть зі слабкого здоров’я труну ненароком упустити. Сам знаєш…

— Скільки додати?

— По «лисому» на брата, — пояснив посол недоброї волі. Я одразу збагнув, що «лисий» — це Ленін на червінці. На щастя, крім мене ніхто не звернув увагу на домагання цвинтарних п’янюг.

Тому я сказав тихенько:

— Домовились. Але відійдемо.

Я відгорнув увесь квартет за високу гранітну плиту, яка стирчала над старою могилою. На камені була викарбувана кокетлива епітафія: «Софія заспокоїлась». Поряд на когось чекала свіжа яма. Напевне, хтось із нащадків цієї Софії зібрався нарешті розділити її спокій. Я без коментарів щосили врізав нахабі під дих. Він квакнув і зігнувся навпіл.

— Один «лисий», — прокоментував я. Потім ударом коліна в щелепу повернув цвинтарного здирника до вертикальної позиції. Щось посипалося на землю. Здається, зуби.

— Другий «лисий», — пояснив я. І знову затопив кулака межи полами бруднющого пальта.

— А це третій! І четвертий! Розрахунок закінчено! — і зламав об хребет мародера держак лопати. Потім скинув його у свіжу яму зі словами: «Полеж!»

Решта троє, виявляється, за ці кільканадцять секунд повністю витверезіли. Це ж треба!

— Поховаєте мого друга як належить! Інакше я вас усіх отут живцем закопаю. Як собак!

Після похорону високе начальство обачливо залишило нас самих в орендованій їдальні. Ми впилися мовчки і страшно.

А ще через кілька днів мені знову довелося оглядати вищезгадані мальовничі околиці старого Київського цвинтаря, на якому упокоївся наш нещасний колега. Щоправда, цього разу мене привів сюди виключно службовий обов’язок. Бо біля контори терпляче тупцявся місцевий дільничний, котрий викликав нашу групу на два трупи поки що невстановлених осіб.

— Ну, показуйте, де і кого тут Господь прибрав?

— А це, товаришу капітан, пройти треба, бо туди навіть катафалки не доїжджають. Домовини на руках носять. Ходімте, покажу.

— Далеко це?

— Аж під самим проспектом — з того боку цвинтаря.