Розділ «Непосидючі покійнички»

Устинов Дмитро Федорович (1908–1984 pp.) з кінця тридцятих років керував радянською «оборонкою». Двічі Герой Соцпраці, Герой Радянського Союзу, лауреат Ленінської, Сталінської і Державної премій.

У 1976 році Д. Ф. Устинов, стовідсотково цивільна людина, був несподівано для всіх призначений міністром оборони СРСР. На перших же військових навчаннях при спробі хвацько перестрибнути через окопчик, впав у нього сторч головою. Перелякані ад’ютанти витягли свіжоспеченого маршала за ноги.

Пережив Леніна, Сталіна, Хрущова, Брежнєва і Андропова. Був останнім радянським міністром оборони, котрий помер «при виконанні». Наступників Устинова — маршалів Соколова і Язова виперли з армїі з ганьбою.

Олекса Сирота:

Я хотів сказати прокурорському придурку кілька щирих слів, але вирішив не розмінюватися. Натомість наказав:

— Зробимо так — нехай хлопці з райвідділу відволікають його увагу перебіжками, а наша група обійде будинок, виб’є двері квартири і спробує скрутити цього ударника комуністичної праці. У крайньому випадку будемо стріляти на ураження.

Прокурор замахав руками:

— Тільки в крайньому випадку! І згідно з інструкцією: попередження голосом, постріл вгору, а вже потім на ураження. Бо я вас…

Що саме «він нас…» ми не почули, бо вже бігли до будинку. Нам акомпанували нові постріли, зойки поранених і плач дівчаток, якими прикривався вбивця.

Пощастило — доки бігли до під’їзду, не зачепило нікого. Ми вже налаштовувалися вибивати двері, коли ззаду раптом залунав знайомий голос:

— Хвилиночку! Мушу вас поінформувати: справа вже на особистому контролі товариша Щербицького. Ви можете трохи зачекати? Бо зараз під’їде ваш міністр і заступник генпрокурора.

— А чому не сам генеральний?

— Відпочиває у Трускавці. Але його вже повідомили.

— Ну і ікс з ними, з начальниками! Хлопці — вперед!

Ми з колегою так вдарили в стандартні двері квартири, що рознесли їх вщент. Як на біду, я перечепився за трупи у передпокої, а от мій товариш перескочив через них і першим вбіг у кімнату. Зі сходів, заховавшись за одвірок, прокурор репетував своє — щодо попередження голосом. І мій колега його послухав.

Ні на які попередження і упередження вже не було часу. Звірюга стояв посеред кімнати, навівши на нас стволи «тулки», але мій товариш, чесний служака, крикнув: «Кидай зброю!», а сам механічно підняв свій пістолет догори. Вбивця всадив йому заряд картечі в живіт, а другим пострілом зніс голову.

Я не став принижуватися до церемоній. Випустив у виродка всю обойму. Потім жбурнув свій пістолет у голову прокурору, який намагався щось там говорити, і закричав:

— Заберіть це лайно звідси, бо я його зараз придушу!

Як не дивно, мені все це обійшлося. Кількість трупів і поранених переважила заслуги вбивці перед Соціалістичною Батьківщиною. Мене навіть не примусили писати пояснення.

А колегу поховали у закритій труні. Прийшли всі з Управи, хто був вільний від служби, і навіть наш міністр. Над могилою говорив замполіт, як завжди довго, не до ладу і по-дурному. Щоб відволіктись, я відійшов на кілька кроків і почав розглядати мальовничі околиці старого Києва, серед яких розташувалося таке ж старе кладовище. І тут хтось смиконув мене за рукав. Я озирнувся: переді мною стояла віддалена подоба людини. Судячи зі стійкого запаху — всю кров в її організмі давно замінив алкоголь. На соціальний статус істоти вказувала лопата, котра водночас правила за ціпок. Картину доповнювало старе пальто, що правило, вочевидь, і за ковдру, і за скатертину — залежно від ситуації. Одно слово — типовий київський гробокопач. Ще троє таких самих, як він, у брудних комбінезонах, пошитих із латок, переминалися з ноги на ногу трохи віддалік.