Розділ «СЦЕНАРІЇ»

Михайлик: Мати з глузду з’їхали. Кажуть, що у Миколи Гнатового, вашого осавули, на подвір’ї відьми завелись. Та, прецінь, я, здається, одну бачив. Така відьма, що хоч зараз би оженився.

Полковник: Я тобі оженюся, бісів сину! У мене і не такі батогів куштували! А матері хіба – шептуху покликати?

Внезапно, состроив гримасу, с омерзением сплевывает.

Полковник: Шептухи, відьми, баби, та хай би вони повиздихали! Ти кажеш, добро возами брали?

Михайлик: Возами, батьку.

Полковник: Їй-бо, нема мені чого тут сидіти! Завтра ж їду з тобою на Низ.

Михайлик: Батьку, та ви ж вже й не молоді.

Полковник: Нічого, синку, стара свиня глибоко риє. Коня мені!

Пан Бардецький: А як же із собаками, пане полковнику? А коней хіба будете купувати чи ні? Та й про кабанів не домовились…

Полковник (він вже на коні): Ото дадуть вам зараз бусурмане і собак, і кабанів. Либонь приходьте сьогодні до мене на вечерю.

Михайлик (підпихає ногою до пана Бардецького басурманську голову): Ви краще, шановний пане, оце на палю вчепіть та біля воріт поставте. Зараз всі так роблять.

С дикими гиками отец и сын исчезают в степи. Две маленькие фигурки на фоне огромного грозного огненного неба. Пан Бардецкий меланхолично любуется этой страшной картиной.

Пан Бардецький: Як гарно світить небо! Яка краса! Мабуть, знову у пана Міклашевського хутір підпалили.

Двор Мыколы Гнатовича. Старики сидят на лавочке. Они одеты во все парадное, держатся за руки и смотрят друг другу в глаза.

Пріська: От ми, діду, і діждались свого.

Микола Гнатович: Тепер і помирати не шкода.

Он раскуривает люльку и выпускает дым из всех мыслимых отверстий.

Пріська: Дурень ти. Хіба ж можна помирати? Зараз ми доці нашій, ясочці сизокрилій посаг справим, парубка знайдем, щоб не пив і не ледащо.

Микола Гнатович: Треба, щоб козак був. Та хоч би й за Михайлика.

Пріська: Якого Михайлика?