Розділ «Вдова узурпатора»

Менше хвилини знадобилося Афарасу, щоб розповісти, як він намагався затримати незнайомця, і ще менше часу знадобилося «манекену», щоб оглушити бідолаху. Афарас ледве встиг доторкнутися до «манекена», і пекучий біль погасив свідомість.

— Отже, у справі замішане чаклунство, — не то стверджуючи, не то запитуючи, прорік Алакс.

— Вас це турбує? — запитала я, ненавмисне «воскрешаючи» розбитий келих.

— Ні, якщо ви мені розтлумачите, у чому суть справи.

— Суть вашої справи полягає в нашій охороні.

— Але я не можу змагатися з магічними силами.

— А від вас ніхто цього й не вимагає! Займайтеся людьми.

— Так хто ж все-таки нападає?

— Люди Дано Іта.

— Мета?

— Убивство Клюссіді.

— Навіщо?

— Багато будеш знати, швидко постарієш, — пробурчав Клюс.

Братик дивився на нас з-під лоба. Крізь округлість дитячого личка все виразніше проступала недитяча суворість. Від жалю в мене защемило серце, але я сказала найстрогішим тоном:

— Як ти розмовляєш зі старшими?!

Клюс знизав плечима.

— Він ставить занадто багато питань. Давай наймемо інших охоронців.

На інших у нас не було ні часу, ні грошей. Та і яка різниця? Однак Діма Фута не замінить ніхто.

— По-моєму, цього хлопця давно не лупили, — ліниво процідив Плейте.

Клюс спалахнув, хотів щось сказати, але стримався. Кілька секунд я з жахом чекала, у що це виллється, але все обійшлося. Клюс ще занадто малий, Диск далеко, і Місяць не чує короля…