Розділ «Вдова узурпатора»

Клюс наприндився й замовк, він не любив натяків на вік. Про наші титули я воліла не поширюватися, пред’явивши для підписання контракту лише посвідчення особи, де значилися ім’я та країна постійного проживання.

Бездоганний костюм Алакса міг утерти ніс навіть королівським кравцям, а згорнутий плащ він кинув на сидіння свого «тарпана» воістину царським жестом.

— Куди їдемо? Вокзал, парк повітроплавів чи віддаєте перевагу подорожі на «тарпані»? За машину плата окремо. Хто потенційний ворог: злодії, викрадачі дітей чи кровожерливі тубільці? За відстріл диких звірів плата за тарифом.

Він явно вважав нас нудьгуючими туристами, які блукають у пошуках екзотичних пригод. Отут я раптом згадала, що дотепер не знаю адреси Філіпа й потягнулася до Емі, який сидів на колінах у Клюса.

— Голубина вулиця, п’ять, — швидко сказав Клюс. — Потенційний ворог — всі ті, хто намагається нас убити. — Плейте здивовано скосив очі, і Клюс надзвичайно серйозним тоном додав: — У випадку нашої смерті грошей ви не одержите.

Язик у мене онімів і я ледве вимовила: «Поїхали», коли Плейте повернувся до мене. Коли братик встиг переговорити з Емі, і що нелюдь встиг наговорити йому? Нашу втечу Клюс сприйняв, як щось саме собою зрозуміле, бо про таку можливість згадував ще ти, Ламасе. Але ім’я Філіпа, знов-таки, не викликало в нього подиву. Чому мій брат не ставить запитань, невже йому відомо про твою смерть?

Він сидів поруч зі мною — худеньке хлопчисько з косо підстриженим каштановим чубчиком і темною смужкою під ним, із чотирма подряпинами на правій щоці, з пухкими (як у батька) губами — і водив пальцем по бархатистому носику Емі. Кіт ліниво щулив очі, одне вухо в нього осудливо стирчало. Король Анемора вперше поставив мене в тупик.

Коли ми нарешті добралися до північної частини міста, потік автомобілів уже почав рідшати, дрібні лавочки одна за одною опускали дерев’яні штори й зачиняли двері. Наближався священний час обіду.

Голубина виявилася вузькою вуличкою з одностороннім рухом, двома рядами старих тополь й одним газетним кіоском із забитими віконницями. Алакс припаркував машину за два будинки до п’ятого, увігнавши її між двома забрудненими «пумами». Заглушивши мотор, він обернувся до мене й запитав перебільшено серйозно:

— Мені тримати на прицілі весь під’їзд?

— Послухай, ти!.. — здійнявся Афарас.

— Слухаю. А ти краще дивися, щоб пушка штани не прострелила.

Рука Афараса рвонулася до автомата, але Плейте його випередив. Блискавично висмикнувши автомат через пояс Афараса, він ткнув ствол йому під ребра. Клюс ойкнув, я підхопилася:

— Не лякайте дитини, няню. Поверніть Афарасу зброю! Він залишиться, а ви підете з нами.

Плейте з усмішкою кинув автомат на коліна янвайцю й вийшов з машини.

— До ваших послуг, панянко.

Клюс подивився на нього з-під лоба, опустив Емі на тротуар і засунув руку в кишеню, де спочивала водяна «бакка». Чи цей хлопчисько знову поміняв пістолети? Від цієї думки мене трохи пересмикнуло: занадто багато зброї на одиницю площі.

Емі пішов до п’ятого будинку, раз у раз зупиняючись й обтрушуючи лапи, хоча асфальт був зовсім сухий. Ми зайшли в похмурий під’їзд, піднялися пропахлими кішками сходами й зупинилися перед дверима, оббитими чорним дерматином. Я натиснула кнопку дзвінка, він прострекотів тихо й непевно.

Почекавши хвилин п’ять, я знову потягнулася до дзвінка, але двері відчинилися раніше, ніж я встигла його натиснути. На порозі з’явилася людина в синьому двобортному костюмі із краваткою, що з’їхала набік: схоже, Філіп кудись збирався. Широко посаджені блідо-карі очі байдуже оглянули нас із Клюсом, ледь ковзнули по Плейте й зупинилися на Емі. Зіниці раптом розширилися.

— Це ти, тварино?! — заревів Філіп.