Розділ «Доки смерть не розлучить нас»

«Коли наступного разу будете в Черкасах у німецькому госпіталі, то майте на увазі, що про медикаменти і все інше знають у колишньому кабінеті заступника директора медучилища». Почерк був каліграфічний, ніби писала відмінниця-десятикласниця. Ні дати, ні якогось підпису під запискою не значилось.

Це вже були не жарти. Записку написав хтось, хто знав чи здогадувався про те, що я потайки виношу з лікарні медикаменти. І цим «кимось» міг бути лише Солодовніков чи його люди. Адже в записці йшлось про кабінет заступника директора медучилища, в якому й відбулося моє знайомство з цим енкаведистом.

Мені раптом стало по-справжньому страшно. Коли б про медикаменти, які я виносила з лікарні, довідались у гестапо, то для мене це означало б лише одне: нелюдські катування і смерть.

Ввечері ми з бабусею і мамою, яка без пригод повернулась із Млієва, вже вдесяте обговорювали записку: варіанти її появи, зміст, можливого автора.

– Зрозуміло одне, – зрештою рішуче підсумувала всі наші припущення бабуся, – крім нас самих ще хтось знає, що ми виносимо з лікарні ліки. Чи знає, для чого? Невідомо. Якби це було гестапо, то записок воно б не писало. Виходить, що це або люди Солодовнікова, або хтось із наших співробітників. Перший варіант більш привабливий.

– Чому? – здивовано вигукнула я.

– Тому що Солодовніков тебе любить, доню, – замість бабусі відповіла моя мама. – І ти йому потрібна не в гестапо.

Бабуся, обійнявши однією рукою мене, а другою маму, пригорнула нас до себе і рішуче мовила:

– Знати, хто сьогодні твій найлютіший ворог, – це вже півсправи. Будемо шукати вихід на місцеве совєтське підпілля. А заким ти, Марієчко, посидиш вдома, так би мовити, «на лікарняному».

W

Запізніла весна 1942 року нарешті принесла довгоочікуване потепління, і в урочищі Вовчак закипіла робота. Тепер чи не щодня сюди приходили оунівці з навколишніх сіл, облаштовували криївки з продуктами та медикаментами. Все це робилось тихцем, хоча в такі нетрі німці не потикались.

Урочище Вовчак, що у глибині густого Свинаринського лісу, було ніби створене для облаштування тут повстанського табору. Заховане посеред діброви велике плоске узвишшя з усіх сторін оточувало болото. Щоб добратись до нього, потрібно було добре знати потаємні стежки. Випадковий перехожий на підходах до урочища рано чи пізно впирався б у непрохідну трясовину.

Раптове потепління спонукало волинських хліборобів не лише сіяти, а й готуватися до збройного супротиву окупантам. На черговому зібранні очільників осередків ОУН із сіл вербської управи, яке відбулось відразу після Великодня, було вирішено провести в Капітульському лісі маївку із залученням найбільш активних членів і симпатиків ОУН. Для цього був суттєвий привід: йшлось про створення єдиного фронту супротиву ворогу, а відтак і створення із розрізнених загонів єдиної армії. І для володимирського краю, зокрема Свинаринського лісу, в цьому відводились чи не найперші місце і роль.

Аби відвести підозри німецької окупаційної влади, маївку готували офіційно, з попереднім поданням клопотання про дозвіл голові управи. Оскільки ж остаточно рішення ухвалював оберляйтер Ганс Кренке, то владнати справу доручили мені.

Кренке досить поблажливо ставився до розваг місцевої молоді, навіть заохочував проведення сільських вечорниць. Осоливо у Вербі. Спочатку я пояснював це тим, що в оберляйтера було двоє синів- юнаків. Однак після того, як Кренке побував на вечорницях, які час від часу збирала Люба Пєвцова, мені раптом відкрилася справжня причина такої лояльності німецького начальника управи. Ганс Кренке закохався в молоду вчительку вербської школи. Незабаром це підтвердила і сама Люба, яка одного разу поскаржилась, що німець переслідує її зі своїми залицяннями. Така колізія не могла не насторожувати мене. Тим паче що у Любу був по вуха закоханий брат моєї сусідки Орисі Білопільської Данило, мій побратим. Виходив такий собі любовний вже навіть не три-, а чотирикутник. Я розумів, яким небезпечним для нашої справи може бути такий вузол, і вирішив, що найближчим часом розірву стосунки з Любою.

Довідавшись від мене про те, що молодь хоче звернутись до голови управи з проханням дозволити провести маївку, Кренке дуже зацікавився.

– І хто має бути на цьому заході в лісі? – вдавано строго поцікавився оберляйтер. – Сподіваюсь, совєтських партизанів не запрошуєте?

Я чемно посміявся з такого жарту свого начальника.

– Вам потрібен список усіх поіменно, пане оберляйтер? Я сьогодні ж підготую його.

– А чи буде там пані вчителька з Верби… е-е-е…Любофф Пєффцова?