Розділ «Баба»

За переглядом вмісту пакету час пролетів непомітно. Сонце вже сідало; в кухні повільно заволодівав сутінковий півморок. Ліза увімкнула світло.

Заявляти про смерть було вже пізно.

А попереду на неї чекала ціла ніч із бабою.

Чотири роки божевілля закінчилися — монстр помер. Скоро вона зможе почати нове життя, тепер вона вільна.

Тільки ось… ця ніч.

Адже, вмираючи, монстр стає ще жахливішим..

Ліза зупинилася перед кімнатою і взялася за дверну ручку. Але не відчинила. Вона раптом уявила, що баби не буде на місці, а потім холодні руки потягнуться звідкись ззаду і ляжуть їй на плечі…

Провівши перед дверима цілу хвилину, Ліза повернулася на кухню. Ночувати їй все одно не було де. Піти до подруги? До якої з них після цих чотирьох років? — таких не було в списку. Може, до кого-небудь із сусідів? На їхньому сходовому майданчику всі, як на зло, пороз’їзджались у відпустки на літо, а сусідів із інших поверхів вона не настільки близько знала, щоб ось так просто прийти і сказати; «Пустіть переночувати, вдома мертва баба…»

У крайньому разі, звісно, можна провести ніч і на кухні. Хоча… Несподівано Ліза розлютилася; чому на кухні? Баба знущалася з неї, скільки жила, — невже вона і тепер дозволить їй це?

НІ-І-І!

Зараз вона піде в кімнату і буде робити те, що вважає за потрібне, і плювати їй на цю стару відьму, до того ж — мертву.

Однак чим ближче вона підходила до дверей кімнати, тим менше в ній було колишньої злості. Коли Ліза взялася за ручку, від злості не залишилося і сліду.

Але цього разу вона вирішила прийняти бій і різко відчинила двері. Баба стояла прямо перед нею у своїй зім’ятій нічній сорочці і посміхалася фіолетовими безкровними губами…

На кілька секунд Ліза скам’яніла. Але коли її очі пристосувалися до сутінків (світло падало за поріг кімнати з коридору від сорокаватної лампочки), зрозуміла, що це тільки міраж. Вона зробила крок у кімнату і ввімкнула світло. Спочатку погляд Лізи зупинився на бабі. Здається, вона лежить, як і раніше. Чи… Ні, дурниця.

«Так», — подумала Ліза, пройшовшись по кімнаті. — «Тепер…» Її погляд знову повернувся до мертвого тіла. Ну, звісно ж, як вона могла забути: стару потрібно чимось накрити. Всю, з голови до ніг. Ліза не знала, чому так потрібно робити з покійними, точніше, ніколи не задумувалася, але зараз відчула всю доречність цієї процедури. Вона дістала із шафи свіжу ряднину і, ступаючи якомога тихіше, немов боялася розбудити бабу, наблизилася до ліжка. Потім, намагаючись не дивитися на воскове обличчя, накрила тіло.

Результат виявився зовсім не той, що Ліза очікувала: фігура під простирадлом стала ще більш зловісною. Здавалося, варто тільки відвернутися, і вона почне повільно підніматися. Зрештою, дівчина вирішила, що хай буде так. Головне, тіло лежить правильно… Хоча, напевно, варто б поправити ліву руку баби, що трохи сповзла з грудей. Але це означало знову доторкнутися до тіла.

Настінний годинник у кімнаті показував пів на дванадцяту. Їй обов’язково треба поспати хоча б кілька годин — завтра буде важкий день. А сподіватися вона може лише на власні сили. Вона сама, зовсім сама. І це сталося не сьогодні, коли вмерла баба, а набагато раніше — коли відійшла мама.

Ліза розстелила свою постіль, але не стала роздягатися і секунду повагалася, перш ніж вимкнути світло. Завтра усе скінчиться, залишилося лише трішки потерпіти, зовсім небагато. Одну ніч.

Лише одну ніч.

Вона пролежала дві години, відчуваючи кожною клітинкою тіла пульсуючу втому, але так і не змогла себе змусити заснути. То заплющуючи, то знову розплющуючи очі, переверталася з боку на бік. Зір давно адаптувався до темряви, і вона намагалася не дивитися туди, де каламутніло безформне щось на ліжку старої. Ліза з радістю готова була віддати кілька років життя за можливість відключитися зараз і прокинутися аж уранці.