Розділ «Той, що згорів»

Задзвонив телефон.

Це могла бути тільки Марта. Жанна схопила трубку.

— Марто! Я не…

— Жанна…

— Алло? Хто це?

— Люба, я так нудьгував…

Жанна відчула, що зараз знепритомніє. Випустила трубку і впала на ліжко. Її єдиним бажанням було більше не прокинутися.

Не вдалось.

Вона розплющила очі. В обіймах Анджея. Ще було занадто темно, щоб розгледіти його обличчя, але Жанна була впевнена, що він усміхається. Це вгадувалося його подихом, нахилом голови, за тим, як його рука мандрує її гарячою шкірою внизу живота, опускається до стегна…

Усього цього не може бути. Він помер три роки тому в неї на очах, у тому житті, яке вона знала. Але це було так — бо існувало місце, де вони могли знову зустрітися і бути разом, місце, куди не під силу було дотягтися невблаганному часові. Їхнє особливе місце. І вони зуміли відшукати тут свій затишний куточок.

Анджей знав правильний шлях, але вона ще трохи допомогла йому. Відчувши його в собі, Жанна майже миттєво досягла вершини, знаючи, що і він теж. Вони занадто довго не були разом.

А потім вона побачила, що може розрізнити в досвітніх сутінках його обличчя. Він, як і раніше, всміхався. Так, немов мріяв про щось приємне.

— Мені снився жахливий сон, — сказала Жанна.

— Так? — відгукнувся Анджей усміхаючись.

— Начебто останні три роки я жила зовсім інакше. Без тебе.

— Це був справді поганий сон.

— Мені було так страшно… і самотньо.

Вони довго лежали мовчки, бо слова здавалися зайвими. Сонце повільно заповнювало їхній світ.

— Я десь читала, що наше життя — це сон, який ми бачимо в іншому житті. І навпаки. Дивно, правда? Я знаю, що сплю, але цей сон мені подобається дедалі більше. Мені не хочеться прокидатися, я не хочу повертатися туди, назад…

Анджей повернувся і поцілував її у скроню.