Розділ «Той, що згорів»

— Анджей тут!

— Ти при своєму розумі?

— Я…

— Зачекай секунду, — Жанна почула, як Марта щось пояснює чоловікові. Зважаючи на все, її дзвінок серед ночі викликав у Роберта не найкращий настрій.

Коли суперечка, відгомони якої досягали її слуху, завершилася, Марта знову вийшла на зв’язок:

— Послухай, — почала вона тоном практикуючого психіатра, — те, що трапилося, це лише почуття помилкової провини, що назбиралася в тобі за ці роки. Частина тебе досі вважає, що ти могла Анжея врятувати.

— Але я справді бачила його тут, ти маєш мені вірити. Це був Анджей…

Жанна якось раптом утратила впевненість, що чинить правильно. Їй не треба було дзвонити Марті серед ночі, щоб повідомити настільки чумну новину. (На загальному тлі ковзнула думка, що вона ще навіть не встигла розповісти їй про свій візит до Емми). Не дивно, якщо тепер її єдина подруга вважатиме її пришелепкуватою через те, що вона позбавлена радості сексуального життя.

— Ну, і де ж він? — запитала Марта, явно намагаючись придушити позіх.

Жанна коротенько повідала їй про останні десять (а може, п’ятнадцять? чи три?) хвилин свого життя.

— Отже, він зараз замкнений у тебе у ванній?

Жанна більше не сумнівалася, що це було величезною дурістю подзвонити Марті, і тієї миті вона просто ненавиділа свою подругу. З таким же успіхом Марта могла поцікавитися, чи не приймає вона наркотики. Саме це, по суті, й означало її запитання; все інше — фокуси семантики.

— Марто, невже ти думаєш, що я брешу? — якась її частина досі вірила, що їй удасться переконати Марту в правдивості своїх слів (і ще, напевно, в здоровому глузді) — адже вони, зрештою, найкращі подруги. — Пам’ятаєш, ти сама говорила, що іноді в житті трапляються дуже дивні речі, коли розповідала про того хлопця, Цвинтарного Стрільця, який тобі приснився в…

— Усе це дурниці, — роздратовано відрізала та. — Тут немає жодного зв’язку. Ти звернула увагу на ключове слово? Прис-нив-ся. Схоже, те саме сталося й з тобою. Тільки ти ще не встигла це зрозуміти.

— То що ж мені робити? — Жанна ні на мить не випускала з поля зору вихід із кімнати і слухала одним вухом, що коїться за її межами. — Що мені робити?

— Господи, а я звідки знаю? — Марта замовкла, а потім додала: — Якщо боїшся залишатися сама… виклич, приміром, пожежників. Чи швидку.

Жанна так і не зрозуміла: знущалася з неї Марта чи справді хотіла допомогти.

Потім вона почула в трубці свій власний голос:

— Спасибі за пораду, лицемірна суко! А тепер лізь-но під бік до свого кнура і відірвися добряче, може, тоді ми обидві вгамуємося… — Жанна з жахом пожбурила слухавку, немов та була вимазана отрутою, і вп’ялася поглядом у телефон. Ні, це неможливо… Вона цього не говорила, її губи навіть не ворушилися, о Боже!

— Схоже, тут хтось має потребу в гарній компанії, — почулося з коридору. — Готовий улаштувати веселощі на всю ніч. Як у старі часи, ти пам’ятаєш? Щоправда, деякі важливі інструменти сильно постраждали, але, думаю, ми якось обійдемось і такими.