Розділ «Бабай»

Збираючись вийти, він кинув ще один погляд на кімнату, оцінюючи її нібито загалом, — нещодавно Левшицю сяйнула думка, що згодом тут можна було б поставити у вільному кутку шведську стінку і турнік для Назара. У його віці цього поки вистачить, а там буде видно. Хлопець статурою (та й не тільки) вдався в нього — тож нехай росте сильним.

Потім погляд Михайла затримався на ліжку з трохи прим’ятим картатим покривалом. І раптом його пронизало відчуття якогось паралізуючого до безвиході страху, навіть жаху, немов він перетворився на маленького хлопчика чи підлітка, якого замкнули в темній кімнаті, а десь зовсім поруч — на відстані простягнутої руки — рухається щось невблаганне й кошлате і від нього йде густий гострий запах, схожий на сморід старого злежаного пилу чи на посилений у багато разів душок миші. І це щось не поспішаючи, але впевнено наближалося…

Відчуття, майже ілюзія, було настільки сильним, що Михайло ледь не випустив стільця, якого тримав за спинку. За мить до падіння він устиг механічного підхопити його іншою рукою.

«Тут щось є», — пронеслося в думках, а погляд Левшиця знову зупинився на ліжку Назара. Якоїсь миті йому захотілося під нього зазирнути. Але він стримався, вже збагнувши, що це нерозумно.

«Дійсно, — вирішив Левшиць, утираючи піт, що виступив на чолі. — Дійсно, це тільки наслідок першого тижня після відпустки плюс нещодавній переїзд. Я просто вибився з колишнього темпу життя — ось єдина причина. Я дорослий стокілограмовий чолов’яга, — нагадав він собі навіщось, — а тут нічого немає і бути не може!»

І знову розвернувся з наміром нарешті вийти.

«А як же той випадок із Назаром, коли хлопчисько вилетів звідси, як із закапелка, що кишить отруйними зміями, і ледь не збив із ніг усю твою сотню кілограмів? А потім, швидше за все, ще й брехав…»

— Мишку, ти скоро? Ми вже сідаємо! — долинув із вітальні голос Валерії, ніби далеке відлуння світлого та спокійного світу.

— Іду!.. — власний голос здався йому незвично глухим, як із льоху.

«Усе це післявідпускний… як там? — синдром».

Він повернувся до гостей.

За годинку компанія за столом злегка захмеліла. Назарові подобалося спостерігати за дорослими, коли ті трохи п’яніли, тому що тоді вони ставали смішними. Це був поступовий і спочатку захоплюючий процес.

Коли фільм із Сігалом закінчився, й увага Назара цілком зосередилася на подіях за столом, говорили про багатих людей. Одна із найулюбленіших тем, що обговорюються іншими людьми — які ще не досягли справжнього добробуту, але дуже цього прагнуть, — найчастіше претензійно філософським і трохи зневажливим тоном.

— До речі, ви знаєте, скільки грошей у найбагатшого чувака в світі? — спитав чоловік, який сидів на дивані поруч із Назаром. Дідусь заступав його Назарові, але хлопчику здавалося, що він бачить міну промовця: начебто це відомо лише йому одному й особисто від того зажерливого багатія.

— Ну і скільки? — поцікавився хтось.

— А хто це такий? — стрепенулася дуже повна пані, яка сиділа навпроти Назара. Так, ніби йшлося про їхніх спільних знайомих чи сусідів по вулиці. Її округлі, наче боки стиглої дині, щоки навіть почервоніли від обурення, і товстуха стала схожою на свиню, яка раптом виявила, що до її корита поклали менше, ніж до інших. Назар тихенько захихотів, але, отримавши застережний погляд Валерії, відразу вгамувався.

— Це Вілл Гейтс, засновник «Майкрософт», — сказав Михайло.

— Не уявляю навіть, скільки, — товстуха, схоже, сприйняла питання як адресоване виключно їй. — Ну не знаю!

— Тоді просто припустіть, — чоловік мимоволі сконцентрував увагу на ній. — Назвіть цифру, хоча б приблизно.

— Я не… — вона ображено обвела поглядом присутніх. — Може… двадцять трильйонів?