Розділ «Частина IV Три візити; Явище»

Із дев’яносто шостого року почалися події, які внесли великі зміни в його життя. Дві з них відбулися майже одночасно: вони з Алексом заснували власну страхову компанію і його батьки емігрували в Канаду. Він тепер живе один. Його кімната переважно пустує.

Він переїжджає у велику нову квартиру…

Портрет тепер висить у просторій, світлій, красивій, дорого мебльованій кімнаті.

Герман багато працює, часто їздить у відрядження, основну частину вільного часу проводить удома, слухаючи музику, читаючи чи дивлячись телевізор; деколи в нього гостює Алекс із дружиною, але, схоже, їхня дружба давно залишилась у минулому…

Початок березня дев’яносто восьмого року…

Герман повертається додому зі службового відрядження в жахливому стані. Наприкінці наступного дня його забирає «швидка». Гострий перитоніт. Лікарям ледь удається його врятувати…

Саме тоді Гера-в-портреті побачив більше. Вітальня віддалилася, як колись його дитяча кімната, і виникло лікарняне приміщення. Це трапилося вночі, на другу добу перебування Германа в лікарні.

Він лежав на кушетці в процедурному кабінеті. Йому робили переливання крові під доглядом і з особистою участю високого худорлявого лікаря. Той був його донором. Лікаря звали Фелікс Лозинський. Хірург лежав на сусідній кушетці й уважно стежив за проведенням процедури. Він був єдиним донором для Германа. У нього було обличчя вкрай утомленої і виснаженої людини. Права рука Лозинського, зігнута в лікті, лежала на грудях; засуканий рукав халата був поплямлений кров’ю.

Герман лишався непритомним. Виглядав жахливо. Коли переливання було завершено, йому поставили крапельницю…

Лікар (Лозинський у той момент чергував у відділенні) розпорядився не тривожити пацієнта й перевезти в палату інтенсивної терапії пізніше. Потім відпустив обох медсестер, сказавши, що догляне за Германом, тим більше в найближчі кілька годин це максимум, що він може зробити. Втручатися Лозинський наказав лише в крайньому випадку.

Через хвилину вони залишилися самі. У процедурному кабінеті, як і раніше, горіло яскраве світло. Тишу порушувало лише дихання двох чоловіків.

Але вони недовго залишалися самі, хоча двері не відчинялися жодного разу.

У процедурному кабінеті виник маленький лікар, кругленький і рожевощокий, надзвичайно схожий на доброго лікаря Айболитя. І ще одна постать — набагато крупніша, яка чимось нагадувала санітара. Обличчя в санітара було плоске, наче намальоване, довгий розстебнутий халат (оскільки на ньому не було ґудзиків), відкривав могутні безволосі груди й мускулистий живіт.

Несподівані відвідувачі нагадували рухомі фігурки, створені з диму.

Маленький лікар, схожий на Айболитя (у дванадцятирічного Гери чомусь виникла впевненість, що його варто називати Ай-Болить), підійшов до сплячого Лозинського й заговорив. Голос у нього був приємний.

«Ти, напевно, не дуже зрадів би нашій зустрічі, Феліксе, якби міг знати, — м’яко вимовив Ай-Болить, — якби… — він захіхікав, — …ти знав про всі наші зустрічі. Але зараз ти знову можеш мені зробити одну маленьку послугу. Я погоджуюсь і на таке співробітництво… колего, — він знову хіхікнув і витягнув з кишені свого білосніжного акуратненького халата щось схоже на шприц із довгою голкою. Всередині була якась слизька темно-сіра субстанція (хоча це й перебувало всередині шприца, в Гери виникло відчуття чогось саме слизького). — Це моє маля. Я дуже довго працював над ним, і для мене дуже важливо, щоб ти, Феліксе, все виконав правильно. Я покладаюсь на тебе. Може, колись я винагороджу тебе, якщо ти побажаєш… якщо припиниш упиратися…»

Потім він уклав дивний шприц у руку Лозинського й дав короткі чіткі вказівки.

Спочатку Гера подумав, що шприц вивалиться з безвладної долоні сплячого хірурга на підлогу, але рука лікаря стислася, і він почав уставати з кушетки. Його очі, як і раніше, залишалися закритими. Видовище було не з приємних.

Лікар підійшов до Германа. Застромив голку шприца в перехідну гумову трубку крапельниці, з’єднану з рукою Германа, і ввів вміст шприца. При цьому він усе виконував так, наче прекрасно бачив із закритими очима. Хоча рухами нагадував повільного обережного робота.

«Прекрасно, молодець, Феліксе! — похвалив задоволений Ай-Болить і забрав назад свій порожній шприц, коли Лозинський закінчив і знову ліг на кушетку в тій самій позі, немов нікуди й не підводився. — Дуже добре, Феліксе, це тобі обов’язково зарахується, і… я не прощаюся».