Розділ «Частина III Мешканці ночі»

Ось-ось мав наступити вирішальний момент, коли все остаточно вирішиться.

— Покликати його? — Гера страшенно хвилювався, у нього навіть перехопило подих. Та що це з ним!..

Вона, теж зніяковівши, злегка прикусила нижню губку, але вже наступної миті з її погляду Гера зрозумів, якою буде відповідь. Вона вагалася секунду-дві, знову глянула на подругу, що сиділа з байдужим виглядом (ну хіба не пара Алексу!), й кивнула.

Йому вдалося!

— До речі… мене звати Гера… — щасливо випалив він. Алекс тепер міг і почекати. — А тебе? — і, спохватитись, повернувся до її подруги. — І те…

Та перестала розглядати свої туфлі, різко підняла голову і пронизливо засміялася. Гера відсахнувся від лавки. Її очі почорніли і глибоко ввалилися; з перекошеного в реготі рота визирали схожі на обгорілі сучки зуби.

— А ти вгадай!.. — проскрипіла повненька подружка нестерпно різким і таким уже знайомим голосом. — Угадай, як мене звуть!..

Від жаху Гера глухо скрикнув і кинувся бігти з усіх сил від лавки.

Алекс, нічого не розуміючи, безпомічно дивився йому вслід…

КЛАЦ!..

Цей випадок, серед ряду інших, пов’язаних із відвідуванням фотосалону влітку 1980 року, де за дверима з олімпійським ведмедиком і тріщиною в склі робив знімки дивний фотограф, став для Гери останнім. Видіння більше його не переслідували, і незабаром він про них забув. Усе це залишилося десь там, за далеким мрячним порогом. Чого не буває в дитинстві…

Це минуло.

Але не назавжди, бо було частиною його майбутнього, а те, що належить майбутньому, завжди повертається — непорушна істина. І повернулося, через п’ятнадцять років — терпляче дочекавшись його в тому часі, якому належало.

І частина його це знала…

КЛАЦ!..

— Я одразу зрозуміла, що він ненормальний, — сказала повненька дівчинка своїй сіроокій подрузі, що задумливо дивилася вслід Гері.

Гера…

— Ні, я так не думаю, — повільно відповіла друга. — Щось трапилось.

— А я, тобі кажу — він утік із психлікарні, Карино…

КЛАЦ!..