Розділ «Частина III Мешканці ночі»

Голова хлопчика, яку монстр тепер тримав однією рукою за волосся, повернулася, як дзига, навколо своєї осі й зупинилася, загостреним восковим носом указуючи на Геру, немов стрілка компаса. Гера неймовірно реально відчував, як кров із розірваної шиї теплим бульйоном ллється йому на коліна.

Безголове тіло хлопчика смикнулося, як від електричного удару. Його голова, повернута обличчям до Гери, байдуже бовталася в лапі чудовиська, що, здавалося, скам’яніло остаточно й наче виконувало функції гротескної вішалки.

Раптом бліді повіки хлопчика здригнулися, й очі широко відкрилися, зустрівшись поглядом із Герою. У них корчилися безмежний жах і благання.

«Це він! — закричала голова хлопчика голосом Гери. — Це він!.. Він наближається!.. Він прийде за тобою!.. Частина тебе вже знає… ЗНАЄ, коли це трапиться!..»

(частина мене вже знає, коли це…)

І раптом закричав сам Гера.

Салон автобуса замерехтів перед його очима… і він зрозумів, що стоїть, застрягши між колінами жінки похилого віку і спинкою переднього сидіння, де сидить і посміхається хлопчик, з головою на плечах.

Насправді він не кричав, а тільки випускав широкий потік повітря через відкритий рот, немов астматик.

За вікном Гера побачив, що за час його відходу з реальності (але що це було насправді? галюцинація? марення?.. і скільки це тривало? три хвилини? п’ять?) автобус проїхав не більше половини кварталу! Кілька людей, зокрема й жінка на сусідньому сидінні, стурбовано дивилися на нього — особливо жінка, який він ледь не гепнувся на коліна.

Гера пройшов до дверей і нетерпляче чекав, коли автобус доїде до зупинки. Здавалося, водій навмисно зменшує швидкість, щоб довше утримати його в салоні. Кілька разів він кидав погляд від дверей на тонку шию хлопчика, намагаючись переконатися, що на ній справді не залишилося слідів після того, як скорчені лапи монстра…

Нарешті він доїхав до зупинки й вистрибнув, коли двері ще не встигли повністю відчинитися, а сам автобус котився за інерцією з малою швидкістю.

Того дня Гера в бабусі так і не з’явився, хоча був за десять хвилин ходьби від її будинку. Вилетівши на довгоочікуваній зупинці, він одразу ж попрямував додому… пішки.

Вночі йому снилися багатосерійні кошмари, від яких не врятувало ні вставання в туалет, ні спроби покурити у кватирку, чого він ніколи раніше досі собі не дозволяв. Навіть просинання не рятувало — кошмарні видіння з автобуса наче мали здатність проступати з темряви, як зображення на фотопапері, опущеному у ванночку з фотохімікатами.

У результаті він другу половину ночі просидів із включеним світлом. Останній раз світло виконувало роль його охоронця десять чи одинадцять років тому, коли, наслухавшись від інших дітей страшних історій — розказаних Старшими Братами, — він боявся появи з-під ліжка злого волохатого Бабая чи мертвого дідуся, який заскучав за три роки під землею і прийшов погратися з онуком…

(«частина тебе вже знає…»)

Наступні три дні Гера з полегшенням відчував, як страх… відступає кудись далеко, щоб затаїтись і дочекатися свого часу. За ці останні дні йому ввижалося щось у людській юрбі, чи здавалося, що в одному з вікон дому навпроти він бачить висохлу лиховісну фігуру, яка махає йому рукою.

Але найбільше Гері дошкуляв його власний портрет, що висів напроти ліжка; немов він відчував якийсь таємний зв’язок того, що сталося в автобусі з тим далеким днем, коли побував у фотосалоні… тоді ж теж щось трапилось? Щось…

(КЛАЦ!.. це станеться… частина тебе… знає… КЛАЦ!..)

Він не міг позбутися дивної впевненості, що вже бачив цю істоту (Відривача голів… так?) десь раніше — колись давним-давно — може, з того моменту пройшло навіть більше часу… ніж він живе на світі. Набагато більше, ніж минуло з того дня, коли він видав свій перший крик у пологовому будинку… Але чи це можливо?..

На п’ятий день наче все минуло, і він відійшов від потрясіння. Через кілька годин вони мали зустрітися з Алексом. Життя поверталося в норму.