Розділ «Частина III Мешканці ночі»

— А як ви справляєтеся з цим, коли причина… ну, скажімо… — запнувся Задума, червоніючи. — Я маю на увазі…

— Я тебе розумію, — кивнув художник. — Звичайно, це залежить від самої причини, — він продовжував дивитися туди, де, наче крила гігантського птаха, пропливали важкі хмари. — Я найчастіше починаю думати про що-небудь значно більше, ніж я сам. Наприклад, про зорі, — він указав рукою на чистий клаптик неба. — Я намагаюся… просто намагаюся уявити собі, наскільки велика наша Сонячна система. Уявляю, скільки часу треба було б найшвидшому літаку чи потягу, щоб досягти Юпітера чи Плутона. Або — скільки тисячоліть це зайняло б у людини, яка йде пішки. А потім порівнюю цей фантастично довгий шлях із відстанню хоча б до найближчої зірки… скупчення… масштабами Чумацького Шляху, мільярдами зірок, що набагато перевершують наше Сонце і як часточки пилу творять його. Я намагаюся уявити цілий Всесвіт, де наша неймовірно величезна галактика — не більше ніж малюсінька мерехтлива іскра, що летить крізь нескінченний простір серед мільярдів, а може, і квінтильйонів таких світлякових роїв… І зрештою запитую себе: що таке мої проблеми, хоч би якими всеосяжними й катастрофічними вони мені здавалися, та й сам я — у порівнянні з цим?

Майстер замовк, дивлячись на учнів із виглядом людини, якій пощастило відколоти для себе шматочок від неприступної скелі Істини.

— Карлик… — нерішуче мовив Задума.

— Ніщо… — коротко кинув Веселун.

— Саме так, — погодився Майстер. — Навіть менше… ніж ніщо. Набагато менше.

— І як? Допомагає? — запитав Веселун. — Щодо проблем, я маю на увазі.

Старий художник із нерозумінням глянув на лукаву посмішку учня, застебнув «блискавку» куртки під самий верх і раптом розсміявся сам:

— Якщо чесно, не завжди… а останнім часом — геть рідко. Частіше — просто допомагає переключитися.

Веселун повернув обличчя до вогнів нічного міста, наче даючи зрозуміти, що тема занепадництва духу вичерпана, і Стовпам Світобудови нічого не загрожує.

— То ми будемо дивитися на місто чи ні?

— Звичайно… — відповів Майстер, продовжуючи посміхатися. Вони зустрічалися часто, і Веселун подобався йому з кожним разом дедалі більше. З хлопця щось може й вийти… Навіть якщо він кине живопис.

— Звичайно, будемо…

Задума ледь чутно пробурмотів щось нерозбірливе; схоже, ідея дивитися на місто його зовсім не надихала.

Хвилин десять вони мовчки стояли на даху дому. Тут, нагорі, сильніше відчувався сирий осінній вітер, що налітав раптовими, як нічний хижак, поривами і щезав так само невловимо, як і з’являвся, залишаючи після себе лише відгомін крижаного подиху — провісника ранньої зими.

Десь удалині палахкотіла блискавка. Під ними, як феєрія гаснучого свята, мигали тисячі, десятки тисяч вогників — малюнок цієї різнобарвної мозаїки безперервно змінювався, як полотно великої живої картини.

— Я подумав… — першим порушив тишу Веселун. Зараз у його голосі не було звичайної іронії. — Яким бачить наш світ Відривач голів?

— Інакшим… — відгукнувся художник.

Задума, що стояв позаду вчителя і друга, помітив, як той здригнувся.

— Інакшим… Але не варто про це говорити.