Розділ «Частина перша»

Головне, що в них любов. Головне, що пані Геммерд, проживши 106 років, нарешті зустріла свого судженого, а з ним і любов «на все життя».

От і намагайся після цього збагнути: що ж воно таке, любов? (Ні, ЛЮБОВ!) Годі, годі! Досі це не вдавалося нікому збагнути: а що ж таке любов? І певні, що нікому й не вдасться, бо це – любов. Ні, ЛЮБОВ – і цим все сказано!

А що він за один, Іван Степанович Мазепа? Коханець до останнього дня перебування в цьому світі? Але ж йому тоді можна лише по доброму позаздрити – не кожному випадає таке щастя, таке везіння – кохати дівчат і жінок до кінця свого віку – жагуче й нестримно.

Вперше молодий Мазепа одружився десь приблизно в 1668–1669 роках.

Це тоді, як він вступив на службу до гетьмана Петра Дорошенка. З’явившись у Чигирині (тоді столиця гетьманської України, починаючи з часів Богдана Хмельницького), зазнайомився там і швидко одружився з удовою (дещо старшого від нього віку) Ганною Фридрикевич. Вона була дочкою відомого хмельничанина Семена Половця, полковника білоцерківського (1653–1654, 1656, 1658), згодом генерального обозного (1664) та генерального судді в гетьмана Дорошенка. Тесть був близьким товаришем Дорошенка, тож узявся витягувати зятя на вершину влади – як це й водиться. Власне кажучи, тоді водилося і тепер водиться. Себто шлюб з його дочкою-удовою відкрив Мазепі шлях до влади і значного становища в тогочасній Україні – бо який тесть не витягне зятя, якщо сам займає високу посаду? А Семен Половець, як генеральний суддя, став другою особою в уряді козацької України.

Ганна була гарною і просто таки звабною молодичкою, про яку казали, що вона саме в соку. До всього ж ця жіночка була ще й багатенькою. Та ще й дочкою такої людини!

Ні, Івану Мазепі таки здорово поталанило – щоб і багата, і гарна, і мала такого батька. Щось одне з трьох – і то вже вважай тобі повезло з оженінням, а тут зразу стільки всіляких вигод. До всього ж Ганна трималася осторонь державно-політичного життя, не любила з’являтися – як дочка генерального судді – навіть при дворі гетьмана – двірцеві чвари були їй нудними. Вона всю себе віддавала родині та маєтково-господарським клопотам – власним (мала землі понад річкою Россю, близ Корсуня) і чоловіковим (на Лівобережній Україні). Якихось детальніших відомостей про неї не збереглося, як не знано, чи мала вона дітей од Мазепи. Історики вважають: якщо вони й були, то померли в ранньому дитинстві, тоді таке часто траплялося.

Правда, відомо з історичних джерел, що за гетьманування Івана Самойловича (Мазепа тоді був у військовому поході) Ганна Фридрикевич, чи то пак, тоді вже Мазепа, судилася з якоюсь Боровською – і це вже «асаулкою енеральною будучи». А судилася «пред бунчучним енеральним К. Голубом о тую сіножать, же стадом було Мазепиним вибито и по наказанию правном (судовому) Мазепиха на своїх сіножатях взаміну трави кошти давала».

Десь року 1703-го гамбурзька газета «Гісторіше Ремарке», подаючи біографію І. Мазепи, на той час гетьмана, зазначає, що він був одружений з багатою вдовою, яка померла у 1702 році, буцімто мав тільки доньку, яка «дуже скоро пішла з життя». (Треба гадати, доньку мав від Ганни.)

А ось в синодику крупицького батуринського монастиря було знайдено поминальну на «род его милости пана Іоанна Мазепы». На першому місці у ній значиться ім’я батька Стефана (Степана), а далі йдуть імена Євдокії, Варвари, Тетяни, Олени, «младенцы» Варвари, Івана.

Це, вочевидь, всі найближчі родичі Мазепи, які або померли від моровиці, або, найімовірніше, загинули на Правобережжі під час спустошливого нападу татар 1674 року, пізніше, у 1700-х роках гетьман уже не мав нащадків. Тож і не дивно, що Мазепа після смерті дружини, будучи удівцем, думав-міркував про своє особисте життя, як йому далі жити та «здобути» спадкоємця. Це було для нього дуже суттєво, адже його рід, рід Мазепи, міг на ньому обірватися. А жити й далі одинаком – бодай і будучи при верховній владі, – не маючи поруч рідної чи хоч би близької душі, яка згодом стане рідною, ні… Від такого одиноцтва, як згадував Іван Степанович, і сон ночами від нього утікав. Треба було шукати близьку людину, яка, згодом ставши рідною, обдарувала б його спадкоємцем.

А для цього потрібна була вона, єдина, без котрої чоловікові, у якому б віці він не був, і життя не життя. Без жони, без дітей… Ні, такого життя і ворогу своєму не побажаєш, адже ворог теж людина і не хоче жити вовком-одинаком.

Щоб качатися без сну ночами й зітхати, вставати та, запаливши свічку, смоктати «вірну козацьку дружину» – люльку, та думати, думати, думати: для чого жити, кому все, чого досяг, залишити? Чужі люди розтягнуть, згадати тебе нікому буде – то для чого так жити?

Ні, треба було шукати кохану, ту, яка стане тобі і єдиною, і найдорожчою, і буде тобі при життєвому кінці до кого голову прихилити… Чиїм теплом – сердечно-душевним і тілесним, а воно в коханої завжди цілюще – зігрітися в цьому холодному і не завжди ласкавому світі – особливо до одинаків… Тож треба було шукати собі пару – ось тільки де?

Де вона, та єдина, яка зігріє тебе й позбавить гіркої самоти?

Серце жадало любові, а воно в нього, попри шістдесят п’ять років, залишалося таким самим молодим, як колись було за юних літ…

Серце ще не хотіло старіти, рано старіти, воно все ще жадало дівчини. Отієї, що за козаком, як він у похід збирається, плаче. Як ото і в пісні співається… Задумавшись, він намугикував:

Козак од’їжджає,

Дівчинонька плаче:

«Куди їдеш, козаче?