Розділ «Рейс поза розкладом»

Ватіш мовчки проковтнув образу. Хоча язик у нього й свербів, загострювати ситуацію не хотілося. Ілка знову пішла вперед, змушуючи його ухилятися від зачеплених гілок, і мокнути від рясної роси, яку збивала. Ще раз їх зупинив товстий рожевий хробак, що саме перетинав стежину, і Дар змушений був чекати, поки слизька тварюка не сховається в печерці між коренів дерева з багатьма кронами.

Незабаром дісталися до плантації абааля. Жовте стрілоподібне листя ледь прив’яло, хоча в зрошувальних рівчачках невпинно струменіла вода.

Ватіш: „Білий колір, чорний колір… Тут нема ні білого, ні чорного, тільки м’яко-зелений. Увесь світ у зеленому…“

Ілка: „Улі підстерегли чотирьох охоронців, які поверталися на Об’єкт, і тут-таки, біля стежки, розшматували. Не блукатимуть тепер поночі! Краль сказав: незабаром облава на улів. Тоді простіше випалити весь ліс навкруги — все одно улі повернуться…“

Певна річ, на болоті ми нічого не знайшли: „бабка“ тихенько лежала десь і голосу подавати не квапилася.

— Чи є пряма дорога через болото? — поцікавився я, коли ми, сидячи на купині, дожовували обід, який принесли з собою.

— Пряма дорога куди?

— Ну, можна перетнути болото, а не обходити навкруги?

— Звичайно, — здивовано глянула Ілка. — Тільки навіщо?

— А раптом мені схотілося б повернутись таким шляхом…

— Космодром у іншому боці, та ти й не дійдеш.

— Чому?

— Улі з’їдять.

Разом із ввічливим поводженням дочка Капариди вочевидь втратила останні залишки приязні — гляди, щоб знову не встромила під носа „хлопавки“ та не зажадала візи від служби спокою.

—  Ілко, скажи відверто, за що ти так кепсько до мене ставишся?

Іскорки спалахнули в її очах і відразу погасли:

— Терпіти не можу мисливців-початківців!

Я твердо вирішив зберігати витримку.

— Далеко на південний схід тягнеться це болото?

Ілка неохоче відірвалася від баклаги з компотом: