Розділ «Меню для Фойри»

Від піднесених думок його відволік Ватіш. Вимушено всміхаючись Афродіті, він повернувся до Олександра й крізь зуби прошипів:

— Алексе, ця сволота за вами зараз стрілятиме!

Конов миттєво повернувся, вихоплюючи випромінювач, але зустрівся тільки зі здивованим поглядом Будди й розслабився:

— Пусте, Даре, це мій друг.

Кольти вистрілили. Конов повалився на коліна, потім упав обличчям у пісок. Ватіш застиг у напруженій позі, не зводячи погляду зі стволів, які стікали димком, а дівчина й далі щебетала:

— Знаєте, у нас сьогодні вечірка, то я вас запрошую!

— Відійди від неї, виродку! — звелів Будда, спрямовуючи дуло в груди Ватішу. У роті Даруа пересохло, в скронях ломило. Він обережно вивільнив руку з теплої дівочої долоні. Теплої? Через метал рукавички?

Ватіша пройняв дріж. Мара зникла, й він побачив себе посеред коридору поруч із симпатичною золотоволосою дівчиною. Поблизу зі спрямованим у бік порожнього місця випромінювачем застиг Конов. Очі його здавалися зовсім скляними: Конов розмовляв з Буддою. Ватіш подумав: якщо зараз Олександра гукнути, він просто вистрілить на звук.

— То ви прийдете на вечірку? — повторила дівчина.

— Так-так, обов’язково! — Ватіш потягнувся до випромінювача, але тут Конов запхнув зброю в кобуру й озвався:

— Даре, нас кудись запрошують?

Неподалік знову гуркотів океанський прибій, але тепер Даруа бачив дві картинки, що накладалися одна на одну. В одній поруч з Коновим височіла бронзова статуя божества. У другій мертвий Конов лежав на піску, а до самого Ватіша з двома кольтами в руках з усмішкою наближався Будда в подобі ковбоя. І на обох картинках усміхнена Афродіта помахувала рукою на прощання.

— Алексе, нам потрібно відстикувати «Барса»!

Обидві картинки злилися в одну й зникли. Золотоволоса дівчина, все ще усміхаючись, повернула за ріг коридору. Конов похмуро поманив рукою Дара:

— Ходімо, рубка там!

Вони рушили в той бік, поступово прискорюючи крок, а далі побігли. Ватіш намагався не відставати й не відривати погляду від спини Конова. Під ноги раз у раз потрапляли дрібні предмети, але периферичним зором Ватіш постійно ловив океанський берег, і тому на підлогу він не дивився. Боявся побачити мертвого Конова.

— Юначе!

Ватіш з розгону проскочив повз розчаровану бабцю. Конов уже звертав у рубку, коли скривджена пані покликала несподівано гучним голосом:

— Віллі! Максику! До мене! На борту чужинці!

Почулося тупотіння численних ніг, але Ватіш услід за Коновим вскочив у рубку, й двері відрізали їх від переслідувачів. Конов гарячково клацав перемикачами, а Ватіш підскочив до передавача, який і далі працював на аварійній хвилі і ввімкнув голосовий зв’язок: