Розділ «Твоя Марія… і Кіб»

— Етикетку зніми, — попросила Марія.

Кіб відстебнув етикетку, й експонат за номером двісті тридцять чотири поповз до виходу.

Марія обшукала станцію, виловила повзучі експонати й випровадила їх геть.

До ранку навколо станції знову стояли, лежали й плазували ліси. Міграція скінчилася.

Якогось вечора Марія засиділася в каюті з томиком віршів Ронта. Хтось пройшов коридором і зупинився за дверима.

— Що, Кібе?

Робот не відповів. Марії стало не по собі: враз пригадалися давні страхи, шерехи в шлюзовому відсіку, голос у порожнечі й таке інше. Вона не вірила в привиди, зате не сумнівалася в існуванні слухових галюцинацій у людей з розладнаними нервами. Та все одно рішуче встала й відчинила двері. (Цікаво, з галюцинаціями обов’язково слід бути ввічливою, чи можна не церемонитися?) На порозі стояв сірий дворняга й дружньо помахував хвостом.

— Чого чекаєш? Заходь, — сказав хтось за спиною Марії, вона різко повернулася, але нічого не побачила, крім порожнього крісла й покинутої на бильці крісла книги. Собака прослизнув у двері і впевнено влігся на килимку перед кріслом.

— Прийшов, капловухий? — лагідно провадив той самий голос. Пес підвів одне вухо, потім з тяжким зітханням опустив голову на лапи й заплющив очі.

Марія завжди вважала себе досить хороброю людиною, але, на жаль, не було кому їй нагадати про це на станції, тому дівчина тихо відступила й навіть нічого не розбила дорогою. Втім, відсапалася вона досить швидко й негайно зажадала відповіді від Кіба.

— Так, це я впустив Бера, — зізнався Кіб, — все одно нагорі буря й від станції він далеко не відійде.

Марія мовчки схопила Кібера за руку, підвела ближче до каюти й звеліла ввійти всередину. Кіб повернувся через кілька секунд:

— Я не зрозумів наказу, що я повинен робити всередині?

— Ти чуєш?

— …Сьогодні багато красунь зібралися погрітись біля вогню? — провадив голос тим часом.

— Чуєш?

— Що я повинен почути?

А голос говорив і говорив про якихось красунь, про блакитне озеро, про танцюючі дерева, про танки квітів, потім про Землю…

Коли голос замовк, пес підвівся, обтрусився й неквапно зацокав пазурами по коридору.

— Піду випущу Бера, — сказав Кіб, — вітер ущух.