Розділ «Твоя Марія… і Кіб»

— Твій лемент.

— Ти звідси виходив, щось говорив?!

— Ні.

Марія міцно потерла скроні. Серце стукотіло з подвоєною частотою, здавалося, що бракує повітря.

— Мені треба провітритися, Кібе.

У супроводі робота Марія рушила нагору. Над станцією вирував буревій. Здійнятий вітром пісок блакитними наметами громадився вздовж межі захисного поля, чомусь більше з одного боку. Десь порушено баланс, треба б перевірити автоматику…

Марія мало не наступила на собаку, що розлігся на люку основного входу. Пес навіть не відсунувся, лише ледь ворухнув хвостом на знак вітання. Марія машинально схилилася й погладила собаку по сірій з рудими плямами голові, постояла кілька секунд, розглядаючи довколишній пейзаж, поки не збагнула незвичність положення. Вона обережно позадкувала:

— Кібе, звідки тут собака?

Кібер подивився ліворуч, праворуч, вгору:

— Тут нема собаки.

— А це що?! — Марія тицьнула пальцем у дворнягу, що безтурботно качався на люкові.

— Собака не може перебороти захисне поле.

— Я тобі не про поле! — дівчина піднялася на одну сходинку. — Я запитую: це що таке?!

Пес подивився на людину, потім на робота й ліниво пошкрябав лапою за вухом. Кіб нагнувся й безцеремонно підняв руде звисле вухо.

— Робот, що належить станції, — оголосив він після огляду. Марія піднялася ще на одну сходинку:

— Звідки ти знаєш?

— Клеймо косморозвідки. Захисне поле він проходить вільно, отже, в комп’ютері є його дані.

— А для чого ця штука?

Якби міг, Кіб знизав би плечима, але замість цього він сказав дивним рипучим голосом:

— Я не Центральний архів.