Розділ «Твоя Марія… і Кіб»

Дівчину обурив не стільки кібер, скільки творці, що передбачили подібну відповідь. Не без вагань вона полишила сходи й наблизилась до собаки:

— Як тебе кличуть, цуцику? Дружком, Тузиком, Альдебараном?

«Альдебаран» ткнувся носом у власну шерсть і люто заклацав зубами.

— Кібе, а ти впевнений, що косморозвідка устатковує своїх роботів ще й блохами… автоматичними?

У схемах Кіба очевидячки був відсутній обмежувач терпіння, тому кібер просто ще раз підняв собаче вухо, на внутрішньому боці якого виднівся зиґзаґ блискавки й літери «О.Конов».

Арає, Арає, то за що ж тебе таким гарним ім’ям нагородили?

Марія вже навчилася зустрічати піщані бурі — просто падати на землю, вкривати чим-небудь голову й чекати, поки вітер вгамується. Тепер, крім випромінювача, Кіб завжди носив на плечі клапоть якоїсь подоби пластику, відірваного від перегородки в оранжереї.

Одного чудового дня, видобувшись нагору, Марія не виявила лісу. Праворуч чітко вимальовувався корпус маяка, ліворуч темнів кар’єр та маячили вишки космодрому, а навколо розстелялася рівна, без ознак життя пустеля. Не було кострубатих стовбурів, що стелилися по землі, сплетених змієподібних крон, не було колючого чагарника. Марія протерла очі, заплющила й знову розплющила — ліс не з’явився.

— Що це? — жалібно спитала вона в зірки Альфа.

— Міграція, — відповів Кіб з нижнього люка.

— Що ти вигадуєш?! — обурилася біолог. — Яка в рослин може бути міграція? Звідки ти такий розумний узявся?

— З кар’єру, — відповів Кіб і хряпнув покришкою люка.

Що повинен робити спостерігач, у якого з-під носа раптом зникає цілий ліс? Шукати? Неправильно. Зафіксувати факт, що має місце. Марія вирушила фіксувати.

Кіб у похмурому мовчанні теліпався позаду… «Абсурд. Робот не може бути ні веселим, ні похмурим, тому що він взагалі не здатен на емоції. Набір схем. Залізяка баньката. Розумник з кар’єру. Ліси в нього, бачте, мігрують! Ботанік з конвеєра…»

Пісок виглядав так, немов тут пройшли важкі всюдиходи, зоравши його вздовж і впоперек, — ніде ні стеблинки, ні гілочки. Нічого живого.

Щоправда, біля самих вишок космодрому з-під ніг Марії зненацька вискочив клубок бузкового кольору й злетів у повітря, де розплився хмариною біля самісінького її обличчя. Різкий запах озону.

Дівчина збентежено зупинилася й озирнулась на Кіба: той спокійно розглядав хмару й нічого починати, вочевидь, не збирався. Марія обережно зробила крок назад — хмара не відставала. Заломило у скронях, запах озону посилився. На Марію напала байдужність, схотілося сісти й не рухатись. Вона стисла голову руками й опустилася просто на пісок. Хмара висіла, майже торкаючись її волосся, і переливалася, наче мильна булька.

Кіб подивився спершу на сіре обличчя спостерігача, потім на хмару і, здається, щось зрозумів.

— Пішов геть, — зненацька чітко вимовив він і замахнувся на хмару клаптем пластику.

Кіб… красунчик Кіб. Навкруг його голови спалахнуло полум’я, обличчя з ідеально правильними рисами стало чорніти й розпливатися. Ще мить — і Кіб перетворився б на вогняний стовп, але пес, що вискочив не знати звідки, ввірвався в хмару з лютим гавкотом і закрутився дзиґою! Хмара почала рожевіти, вгасати й нарешті розтанула, залишився тільки запах озону. Кіб сів, де стояв, і втупився в собаку. Просиділи так якусь хвилину, а далі він урочисто промовив: