Розділ «Твоя Марія… і Кіб»

— Вітаю, капітане, — голос у Дона також здригнувся.

— Цить! — обірвав його Ольгерд. — Ви хто?

— Я — Олександр Конов, за мною йде робот обслуговування, а позаду Марія Звела — теперішній спостерігач Араї.

— Брешеш! — вигукнув Ольгерд. — Конов загинув!

Олександр розреготався б, якби не дуло випромінювача перед очима:

— Ви, командире спецзагону, знаєте, що таке анабіоз?

Ольгерд насторожено вивчав чорну фізіономію Кіба.

— Атож.

— То я пробув кілька років в анабіозі в умовах одного природного утворення, яке мав необережність обізвати озером. Виловив мене звідтіля ось цей вельмишановний Кібер…

— Роботів обслуговування не фарбують у такий колір!

Вперше Конов з подивом глянув на Кіба, але тільки знизав плечима.

— Він обгорів, — тихо сказала Марія, дивлячись прямо в обличчя Ольгерду, — його ледве не спалила рожева хмара.

— Доне, ти пам’ятаєш?.. — Конов нагадував про один випадок під час рейсу ТВ 2-16… Косморозвідник невпевнено посміхнувся.

Тільки тепер Ольгерд опустив зброю.

Марія обминула їх і повільно побрела до станції. Олександрові залишалося самому порозумітись із косморозвідкою. Кіб плентався за дівчиною, раз за разом озираючись, аж раптом зупинився й щось підняв з піску:

— Маріє!

Вона й собі озирнулась і побачила на простягнутій долоні Кіба маленький чорний трикутник з розчерком блискавки. Трикутник був чорний-чорнісінький, а зиґзаґ чомусь залишився світлим. На обличчя Кіба повільно наповзала посмішка:

— Що де, Маріє?

Обвуглене вухо — це все, що залишилося від сірого дворняги, який не був собакою.

Марія згадала про випромінювач у руках Ольгерда.