Розділ «Частина 1 Забуття»

Я відчула, як Тигран ледь всміхнувся.

— Прекрасні причини.

— Ти вважаєш?

— Так. Восени це, мабуть, найкращі причини для того, аби лишитись живою.

Я теж усміхнулась. Хоч мені і було трохи сумно.

Ранок обійняв ліс густим сірим туманом. Не було видно птахів, але тільки-но сонце почало сходити, їхній гучний спів сповнив усю округу — і якесь дивне щемке почуття наповнило мої груди.

Тигран довго не випускав моєї руки. Не знаю, що він відчував і про що думав, але я була рада його підтримці. Попри плащ і чоботи промерзла до кісток, зуби мої цокотіли так голосно, що, здавалось, часом заглушали пташиний щебет на пару з моїм буркітливим животом.

Наші пальці несподівано розлучились, коли ми вийшли на одну велику галявину. Тут світу білого не було видно через туман.

Туман?

Десятки хмар диму виривались з-під сухої землі і линули до неба. Навіть на відстані було чути, що під землею тепло — на краю галявини було значно тепліше, ніж у лісі. Дим затуляв похмурі небеса, та світла було достатньо, аби роздивитись сіру кам’янисту землю під нашими ногами. Тут не було навіть трави, хоч у лісі за нашими спинами її вистачало. Я не могла роздивитись, де протилежний край галявини і чи галявина це взагалі, а чи ліс уже скінчився.

— Ласкаво прошу до краю пари і тепла, — мовив тихенько Тигран і стиснув моє плече.

— Ти живеш на задимленій галявині? — здивувалась я.

— Hi-і. Я живу під нею. О, нас уже зустрічають.

І справді — з пари й сутінків з різних сторін галявини йшли люди.

Високі. Напружені.

Я мимоволі зіщулилась.

— Якщо ти нічого не приховуєш, то нічого боятися. А я буду поряд, — прошепотів хлопець.

Та його слова мало мене заспокоїли, коли темні силуети стали людьми і я побачила, що вони озброєні. Четверо здоровенних чоловіків у чорному. І як Тигран збирається мене захищати?

— Коли перший з наглядачів відправив мені звістку, що ти привів сторонню дівчину, я ще сумнівався. Але коли від інших трьох патрульних прийшли такі самі новини, я зрозумів, що це буде жахливо — дивитись, як тобі зітнуть голову, — мовив один з чоловіків — коренастий, чорнявий, з густою бородою. На вигляд йому було років сорок, а може, більше. У руці він тримав довгий ніж — схожий на той, що мав при собі Тигран.

Від слів незнайомця я здригнулась, а Тигран тільки усміхнувся і раптом відпустив моє плече.