– Я не хочу обтяжувати вас, пане Савицький, – зітхнув він. – І я не хочу, аби ви вважали, що я маю до вас якісь претензії. Я лише хочу знати правду про смерть мого брата. Також її хоче знати мати. Я не зміг домогтися правди в міліції, але сподіваюся на вас.
Ярослав, подумки лаючись, що мусить затриматися, припалив цигарку.
– Пане Савицький, я розумію, що проводжу зараз уторгнення у ваше особисте життя, але… Зрозумійте, те, про що я запитав у вас, важливо для моєї сім'ї.
– Я все розумію, Юрію. Вашого брата вбито. Не тут. Його вбито в Польщі, на околицях Варшави. Людина, котра віддала наказ про його вбивство, загинула. Людина, котра виконала той наказ, теж загинула. Це жорстоко з мого боку, але ваш брат отримав свою кару, пане Юрію.
Рудий несподівано для Ярослава схлипнув.
– Він сам обрав свою долю… Чому ж мати повинна втрачати рештки здоров'я? Чому повинна навіть серед ночі розмовляти з ним, фактично з привидом? Навіщо?
Ярослав тільки й зміг, що знизати плечима. Юрій продовжив:
– Вона завжди любила його більше, аніж мене. Я змирився з цим… Хоча ні! Я й не думав миритися! Я хотів, щоб мене помітили! Я вчився, я читав! Врешті, я почав писати… Але Антон був для мами сенсом життя. Тепер він цей сенс відібрав у неї. Вона прислала мене до вас, пане Савицький, з однією метою – запитати, чи Антон заслуговував на те, що з ним зробили!
Ярослав кинув недопалок, простеживши за його слідом у напівтемному вечірньому повітрі.
– Ваша мати, Юрію, заслуговує на те, щоб почути те, на що вона заслуговує. Можете їй сказати, що Антон був гарним сином, а злодії, котрі позбавили його життя, понесуть справедливу кару.
Рудий судомно зітхнув.
– Так, вона мати, їй не потрібно знати…
– Так, вона мати.
Плечі рудого опустилися, і він, не прощаючись, пішов геть. Зробивши десяток кроків, повернувся.
– Скажіть, Ярославе, ви й справді вважаєте, що він винен у тому, що з ним сталося?
Ярослав повільно покрутив головою.
– Не один він. Винні ми всі. Вбивця, Антон, його спільник… Влада, яка за власним злодійством не встигає помітити страшних речей, суспільство, яке дає такій владі право існувати. Ми всі є винними. Я поставлю свічку за упокій душі вашого брата.
– Дякую… – В рудого по щоках потекли струмочками сльози.
– Не варто, – Ярослав зібрався йти додому, але на мить затримався. – Скажіть, Юрію, а як ваші історичні романи? Ви змогли продати їх видавцям?
Рудий ніяково посміхнувся.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Арахнофобія» автора Сорока Ю.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина 2“ на сторінці 32. Приємного читання.