Розділ «Частина 2»

– Так. Де вона зараз?

– Це мені невідомо. Була тиждень тому в Брюсселі. За кілька днів має бути в Києві. Як бачиш, ми тут теж не задарма свій хліб їмо.

Ярослав пустив повз вуха спробу Галкіна похизуватися.

– Вона приїздить сама?

– Здається, так.

– Відомо ще щось?

Галкін знизав плечима.

– Небагато. Мені повідомили, що серед запрошених на щорічний прийом з нагоди нагородження якоюсь загальноукраїнською кінопремією в Києві є така собі Барбара Домінік. Особа таємнича, хоча й відома в богемних колах. При більш упередженому погляді на пані Домінік я виявив, що її схожість із нашою старою знайомою стовідсоткова. Ось… – Галкін кинув на стіл перед Ярославом кілька світлин. Перші дві – з Канн, ще дві – з Парижа, з церемонії вручення гран-прі Сезар. Решта зроблені в Лондоні. Тамтешня премія має назву, здається, БАФТА. Як бачиш, географія полювань нашої знайомої значно розширилася. Тепер вона занурилась у кіношну богему. Що скажеш?

Ярослав почав роздивлятися знімки.

– Нічого не розумію, – почухав він підборіддя. Перед ним на кожному з кольорових глянцевих чотирикутників поставала Барбара Красовська. У розкішних вечірніх сукнях, обвішана коштовностями, красива й елегантна. На мить Ярослав піймав себе на тому, що пригадує, розглядаючи цей стрункий стан, як вигинався він у полум'ї пристрасті на дивані номера варшавського готелю «Аркадія». Як перед очима коливалися ці великі, гарної форми перса, а з цих блискучих від помади вуст зривався тваринний стогін. Зусиллям волі він відігнав видіння і продовжив роздивлятися фотографії. Ось вона поряд із молодиком у білому костюмі стоїть на задньому плані світлини невідомого папараці, маючи перед собою знаменитий червоний килим Каннського кінофестивалю. Ось іде поруч із сивобородим усміхненим товстуном лише на кілька кроків позаду блискучих Бреда Пітта й Анджеліни Джолі. А ось махає рукою, посміхаючись широкою голлівудською посмішкою поряд із високим елегантним брюнетом у смокінгу. Ярослав міг заприсягтися, що бачив брюнета на кіноекрані, хоча й не міг пригадати його імені. – Вона надто нахабна для людини, яку розшукує Інтерпол!

– Навряд, – вищирився Галкін. – Вона діє цілком логічно. Скажи, ти б додумався розшукувати її в такому оточенні?

– Навряд, – знизав плечима Ярослав. – Але стільки фотокамер, проколотися можна на кожному кроці. Що, власне, і трапилося. Як до тебе потрапили ці знімки?

– Санта-Клаус приніс. Вибачався за запізнення, – відрубав Галкін. – Агентуру не розкриваю.

Ярослав сховав посмішку.

– Мені це відомо.

– І не потрібно сарказму, Савицький. Людині властиво помилятися. Але маєш нагоду переконатися – у мене є агенти й більш цінні, аніж бомжі з Личаківки. Я знаю, чому ти згадав про той випадок.

– І чому?

Галкін пройшовся по кабінету і впав у крісло. Кілька секунд покрутився в ньому, виграючи на вустах хитруватою посмішкою.

– Тому, що з усіма вкладеними грошима ти не зміг зробити того, що граючись зробив звичайний опер Вадим Галкін. Що ж, не потрібно овацій, герою личить скромність. Я скажу навіть більше: герой може дозволити собі не звертати уваги на глузування деяких яйцеголових комп'ютерних геніїв.

Федько у відповідь лише пхикнув і знизав плечима. Мовляв, мені байдуже. Вголос промовив: