Розділ «Частина 2»

– Я буду за півгодини, кохана. Люблю тебе.

Кравченко вимкнувся й подивився на Ярослава.

– Ну от і все. Попалася пташка, – у безтурботному голосі не було й тіні хвилювання, лише сарказм. – Думаю, сьогодні вона почне мене пригощати. Хоча, повір мені, Савицький, переконати її в тому, що для мене все серйозно і я готовий пов'язати свою юнацьку долю з її долею, було титанічною працею. Ящик пива, не менше.

– Хабарник ти, Сашку, – зітхнув Федько, зблиснувши поглядом з-під скла окулярів.

– Тоді ще відро раків! Як компенсація за напади на честь мундира.

– Домовились, – відмахнувся Ярослав. – Ти все пам'ятаєш із того, що тобі казали?

– Ой, не треба-таки казати мені, що в мене погана пам'ять. Вона у мене таки добра!

– Повтори все, що маєш зробити, Сашуню, – подав голос Галкін, котрий досі дрімав, прикрившись газетою.

Кравченко зітхнув.

– Купую квіти, беру таксі і мчу назустріч своєму щастю. Прибувши до готельного номера Барбари, вдаю із себе закоханого Вертера, упадаю за нею й очікую, коли вона підсипле алдрін у сік. Після цього очікую на вас. Вадиме Олексійовичу змилуйтеся, хіба це все настільки складно, що потрібно стільки разів повторювати? Покладіться на мене, все влаштую, як у найкращих будинках Лондона! Головне, щоб не підвела апаратура і все залишилося зафіксованим.

– Про це обіцяли поклопотатися наші київські друзі, – Галкін змахнув рукою. – Усе, причепурися й біжи до Красовської… Вертер!

За годину Ярослав сидів у салоні «дев'ятки» служби зовнішнього спостереження Київського УМВС і нервово постукував кінчиками пальців по чорному м'якому велюру спинки сидіння. Хотілося палити. Надто від того, що чорнявий капітан із надмірно гордовитим виразом обличчя крізь зуби попрохав його не палити. За два десятки метрів, за залитим дощем вітровим склом автомобіля, був помітний мікроавтобус, у якому разом із Галкіним і Федьком очікували троє працівників столичного «Беркута». Ярослав пригадав вигляд цих одягнутих у кевларові бронежилети й титанові «сфери» здорованів у хвилину, коли ті дізналися, якого бандита їм доведеться затримувати. Він зловтішно посміхнувся. Це була невеличка помста столичній міліції за неможливість викурити цигарку. В руках у капітана, який сидів на передньому сидінні, ожила радіостанція:

– Шістсот десятий, шістсот десятий, я шістсот перший, прошу на зв'язок.

– На зв'язку шістсот десятий, – недбало кинув у мікрофон капітан.

– Вертер зайшов, зайшов Вертер, як зрозуміли, прийом?..

– Зрозумів вас, шістсот перший.

– Готовність номер один.

– Готовність номер один, зрозумів, – він поклав радіостанцію на панель приладів і косо подивився на Ярослава. – Не можна було «прийняти» її без такого гучного шоу?

– Не можна! – буркнув Ярослав. Йому не хотілося спілкуватися з цим хвальком.

Минали хвилини. Ярослав без цікавості роздивлявся автомобілі, які проїздили повз них густим потоком, розбризкуючи дощову воду. Півгодини минуло як цілих дві, потім ще півгодини. Радіостанція мовчала. Ярослав зітхнув і зібрався припалити цигарку, нехтуючи бажанням капітана, коли рація ожила: