Розділ «Частина 2»

– Тобто ти не попередила своїх роботодавців, що я більше не пущу тебе до них? – Ярослав удавано насупив брови.

– Hi! – грайливо посміхнулася Наталка.

– Що ж, це можна зробити й по телефону.

– Якщо мати на те бажання.

– Якщо я зроблю тобі пропозицію, від якої ти не зможеш відмовитися.

Наталка зазирнула в очі Ярославу й засміялася.

– Наш Джеймс Бонд уявив, що він ще й Віто Корлеоне. Що ж він запропонує?

Ярослав ураз споважнів і ступив так, щоб опинитися перед Наталкою, після чого, дивлячись їй в очі, опустився на одно коліно й дістав із внутрішньої кишені піджака червоний оксамитовий футлярчик. Швидко розкрив його і поклав на долоню, даючи Наталці роздивитися невеличку, але гарненьку золоту каблучку, оздоблену коштовним камінням.

– Наталочко, виходь за мене, – сказав просто.

Від несподіванки Наталка завмерла. Одразу навіть не осягнула, говорить він серйозно чи жартує у своєму звичному стилі. Але, уважніше придивившись до погляду його закоханих очей, зрозуміла, що це ніякий не жарт. І раптом упіймала себе на думці, що все відбувається наче вві сні. Широкий асфальтований майдан, що примикав до літовища, майже порожній, пасажири рейсу очікують на автобус десь позаду, неподалік кілька працівників аеропорту в помаранчевих комбінезонах порпаються біля електрокара з причепом, на який, очевидно, повинні вантажити багаж із їхнього літака. А попереду – чоловік, якого покохала так несподівано для себе, а на вустах його слова, які мріяла почути в десятках своїх фантазій.

– Ти кажеш «так»? – долетіли до неї його слова. – Май на увазі, я готовий простояти тут доти, доки почую це слово!

– Не потрібно! Так, Ярославе, я кажу «так»!

І за мить він уже крутив її в шалених обіймах.

А потім, коли залишилося позаду таксі, що мчало їх крізь аромат весняної зелені й гамір міста, – здивовані погляди бабусь біля під'їзду й напівтемна кабінка ліфта, у якій так хотілося пригорнути кохану людину й затримати мить щастя; опинившись у квартирі Ярослава, вони пили червоне вино та розмовляли, пригадуючи події, що трапилися з ними за час розлуки. Вони насолоджувалися присутністю одне одного й невідворотністю того, що мало відбутися з ними як яскравий фінал такого чудового вечора. І хоч обоє давно були дорослими людьми, переживали перед не першою для них близькістю такий водоспад почуттів, який могли відчути юнак і дівчина, що вперше опинилися на порозі нових для себе, запаморочливих відносин чоловіка й жінки.

І вони кохалися, п'ючи насолоду цього казкового вечора, забувши про все, що залишилося за межами стін невеличкої двокімнатної квартири, помічаючи лише одне одного й забувши про цілий світ. Падали без сил, засинали в обіймах коханої людини і знову прокидалися, посміхаючись новому дню й коханню. Так минуло три дні, за які Ярослав устиг лише двічі вийти до супермаркету за їжею та вином, на решту часу зникнувши з обрію Федька Нестеренка та Вадима Галкіна, які нічого не розуміли. Його телефон уперто не відповідав, а Федько, приїхавши за адресою шефа особисто, тільки й зміг, що «поцілувати замок» – закохані вміють бути егоїстичними. А втім, Федькові було що сказати Ярославу. Коли нарешті, після трьох діб відсутності, телефон Ярослава з'явився в мережі, Федько відчув, що злий на нього настільки, що не хотів телефонувати першим. Ще якусь годину вагався й нарешті не витримав.

– Слухаю, – почувся після кількох гудків бадьорий, як завжди, голос Ярослава.

– Савицький, ти свиня! – видихнув Федько у слухавку.

– Ще й яка!

– Ти хоча б можеш пояснити, де вештався всі ці три дні?

– Можу. Але ти, швидше за все, не зрозумієш.