Розділ «Частина 1»

– О що ви! Як можливо! Це лише моя робота!

– Виманювати гроші в довірливих людей?

– Повертати людям речі, загублені під час подорожі літаками нашої авіакомпанії!

Господар почав утрачати терпець.

– Я повторюю: це не моя валіза. І я не маю вільного часу, щоб правити з вами теревені. Прощавайте. – Він спробував зачинити двері, але Ярослав із благальним поглядом учепився в них ззовні.

– Ще одну лише мить! Одну коротку мить, благаю! Я не хочу проблем на службі!

Макаровський зітхнув:

– Лише одну мить, і я більше не хочу бачити вас, шановний!

Ярослав похапцем дістав із кишені блокнот і почав швидко в ньому щось шукати.

– Все кляті комп'ютери… – гаряче шепотів він, – коли я записував на звичайному папері, ніколи не виникало ніякої плутанини… А тепер – будь ласка! Є валіза, немає господаря. А досвід доводить: господар у неї обов'язково з'явиться. А разом із ним – догана від начальства! Прошу вас, пане Макаровський, покажіть ваш паспорт. Ви нічого не втрачаєте, а я буду впевнений, що це саме ви, а не інша людина. Будьте таким люб'язним!

Макаровський від несподіванки навіть засміявся.

– Більш дурнуватої ситуації не бачив у житті… Ну добре, я покажу вам паспорт, і забирайтеся!

– Благаю, це єдине, чого хочу від вас.

Макаровський зачинив двері, а за кілька секунд розчинив їх навстіж, із широкою посмішкою пхаючи під ніс Ярославові свій паспорт. Савицькому вистачило миті, щоб визначити – документ справжній і належить він саме Мачею Макаровському. З поклонами й вибаченнями він ретирувався.

За рогом будинку, впевнившись, що недавній співбесідник не може його бачити, Ярослав сів на лаву поблизу дитячого майданчика, запалив цигарку і з насолодою викреслив зі списку, переданого Маріушем, першого підозрюваного. Залишалося ще вісім. Поміркувавши, він вирішив їхати до готелю – на сьогодні, з огляду на десятигодинний переїзд зі Львова до Варшави, було досить. Ярослав кинув недопалок до невеличкої, яскраво пофарбованої сміттєвої урни і покрокував до трамвайної зупинки.

Трамвай постукував своїми важкими колесами на стиках рейок і віз Ярослава, минаючи варшавські пейзажі, близько сорока хвилин, після чого Савицький, закинувши за плечі свою валізу, ще близько двадцяти хвилин крутився вузькими вуличками Старого Мяста, радше за звичкою, аніж із необхідності, перевіряючи наявність можливого «хвоста». Нікого не помітивши, Ярослав сів у таксі на одній з численних стоянок і наказав водієві їхати до готелю «Аркадія», у якому зупинявся під час перебування у Варшаві кілька років тому і який сподобався йому тихою місциною та не надто знаттєлюбним персоналом.

Готель не змінився за ті роки, які Ярослав тут не був, – той самий охайно доглянутий фасад зі старовинної цегли, вимита червона бруківка й засаджена квітами клумба. У фойє тиша, лише шепіт кондиціонера і неголосний спів приймача десь з-за стійки. Потривожений дзвоном прилаштованого до дверей дзвіночка, назустріч Ярославу вийшов портьє в білій сорочці, червоному жилеті й червоній краватці-метелику. Поштиво схилився у вітанні.

– Радий вас бачити знову, пане Савицький, – вимовив він. – Давно до нас не заглядали.

Ярослав уважно придивився до молодика. За мить згадав його – минулого разу той обслуговував номери і запам'ятався віртуозним зароблянням чайових.

– Не намагайтеся пригадати. Ви бачили мене досить давно, тож не дивно, що могли забути. Натомість я не можу собі дозволити забути наших клієнтів. Така робота. Людині приємно, коли її згадують, і вона дає кращі чайові.