Розділ «Частина 1»

– Дати тобі на допомогу поліцейського? Ти ж беззбройний, як будеш боронитися в разі потреби?

Ярослав помотав головою.

– Дякую, Маріуше, але це зайве. Я не хочу світитися. Твої люди надійні, проте мені одному зручніше.

– Як знаєш. У будь-якому разі телефонуй мені, якщо виникнуть проблеми. Буду намагатися допомогти, чим зможу. Тільки, – Маріуш по-змовницьки посміхнувся, – пам'ятай, що ти не в Ічкерії і навіть не в Україні. В разі порушення закону з твого боку, тобі не зможу допомогти навіть я.

– Я був би поганим товаришем, якби почав уплутувати тебе в темні справи. Коли я відшукаю своїх друзів, звернуся до тебе з проханням простежити, які брудні сліди залишили вони в Польщі. Це єдине, що мені потрібно.

– Зробимо, – Маріуш узяв до рук склянку з соком. – Розповідай, як у тебе справи поза роботою, я маю ще кілька хвилин…

Розділ 14

Перша адреса, обрана Ярославом зі списку за те, що знаходилася зовсім неподалік від скверу, у якому він зустрічався з Маріушем, виявилась квартирою в досить непоказному п'ятиповерховому будинку, як дві краплі води схожому на ті сотні тисяч сивих бетонованих паралелепіпедів, що їх щедро розсіяла колись радянська влада просторами колишнього СРСР. Поміркувавши, Ярослав швидко пірнув у прохолоду напівтемного під'їзду. Вибіг сходами на третій поверх і відшукав поглядом потрібну квартиру. Коли натискав на кнопку дзвінка, ще не знав, про що розмовлятиме з господарем, але хвилюватися з цього приводу не доводилось. Щось спаде на думку.

Після того як пролунав дзвінок, у квартирі за дверима досить довго не було жодного звуку, але нарешті почулися кроки, і за мить, клацнувши, замок відчинився. Двері ледь відхилили, залишаючи на ланцюжку. З освітленого електричним світлом передпокою на Ярослава підозріло поглядав незнайомий чоловік років сорока п'яти. Ні на Мостового, ні на Сердюка він схожим не був.

– Чим зобов'язаний візиту? – запитав чоловік скоромовкою.

– Чемно перепрошую пана, – улесливо посміхнувся Ярослав, намагаючись викинути з вимови український акцент. – Мені потрібен пан Мачей Макаровський.

– З ким маю честь? – усе ще підозріло поглядав на прибульця господар помешкання.

– О, не хвилюйтеся, я лише скромний службовець авіакомпанії «Wizz Air», мене звуть Вацек Дилда. Мені потрібен пан Мачей Макаровський, який кілька днів тому, а саме вісімнадцятого червня, скористався послугами нашої авіакомпанії, мандруючи рейсом із Києва через Львів до Варшави.

– Мачей Макаровський – це я, – відрізав господар. – Чим зобов'язаний?

Ярослав замахав головою, чимдуж намагаючись дотримуватись жалюгідно-дурнуватого вигляду.

– О, мені надзвичайно приємно бачити пана! Справа у тому, що в мене виникли на службі деякі проблеми через неуважність вантажників нашої компанії. Повірте, мені вкрай прикро, і єдине, чого я бажаю, – якомога швидше виправити це недоречне становище. Ви бачите цю валізу? – Ярослав продемонстрував свою спортивну валізу, з якою не розлучався під час усіх своїх мандрівок.

– Звичайно, я її бачу. І що з того?

– Але… – Ярослав зобразив на обличчі розгубленість. – Адже це ваша валіза!

– Це не моя валіза, – посміхнувся співчутливою посмішкою Макаровський, – і я не розумію, навіщо ви ламаєте тут комедію, добродію. Я не настільки дурний, аби в мене можна було вициганити гроші безпосередньо на порозі власного дому.

Ярослав з виразом крайнього обурення приклав правицю до грудей.