Розділ «Книга друга Тумани старого цвинтаря»

Я споживаю хліб Пекельний у поті чола свого, я можу лише сподіватися, що колись наскладаю необхідний викуп, і тоді мене відпустять на волю.

Я з останніх сил біжу по розпеченій пательні свого пропащого життя, я регочу, аби не волати, бо той крик, вириваючись, дере мені горло, я гашу палаючу всередині пожежу цурпалками чужих душ, проданих душ, проклятих душ – колись цей пекельний вогонь у мені похлинеться через надмірні приносини або спалить мене дотла!

По суті, це те саме.

Для мене.

Я не пам’ятаю, ким був – я знаю, ким став.

Я вмію тільки брати й складати.

Ще я вмію сміятися.

Хочете реготати так, як я, ваші милості?

Можу навчити… О, це зовсім не боляче й зовсім не страшно: лезом по вені, і кресліть пером ваші закарлючки – тут, отут і ще ось де!.. Хочете?!

Брати й складати, ваші милості, брати й складати!

Але ця жінка… О довгонога злодієчко моя, навіщо тобі спало на думку навчити Півняче Перо віддавати?! Навіщо ми зустрілися, навіщо ти мимохідь хлюпнула на мою пательню, на розпечений метал крижаною джерельною водою?! Ні, я не хочу репнути, мені не можна зупинятися, відхиляся, не можна, не можна… Чи задумувалася ти, дурненька, що коли один краде – другий віддає! Так, не з власної волі, так, через силу, але все-таки віддає! Вам, людям, це звично: ви завжди віддаєте щось, самохіть чи неохоче – сили, гроші, слова, життя! Проте ви називаєте мене дияволом, бо я інший!

Для вас воля починається зі слова «ні», бо, вимовляючи «так», ви підписуєте угоду, а потім – яка потім може бути воля?! Я ж говорю «ні», і це – моє рабство, оскільки «так» відкриває двері всередині мене, відкриває ворота до пекла: це «так» навпаки, бо коли воно дарує вам волю ввійти… Тоді й пекло одержує змогу вільно вийти!

Згинь, вільне слово «так»!

Я не вмію віддавати!

Я не вмію… Я не вмів віддавати.

Я – невільник Тьми, я – вілан Геєни, я – порожня рукавичка, я почуваю в собі руку, що заповнює порожнечу Пекла, і заздрю тому злочинцю на ешафоті, чиє черево пронизує зараз гострий накіл.

Що взяти з порожньої рукавички?

Виявляється, є що…

Виявляється, я можу навіть добровільно дарувати, і це нове й дивовижне, як розмаїтість обридлого болю.

Я більше не самотній.