Розділ «Книга друга Тумани старого цвинтаря»

Три дні й три ночі вила з тієї години Гарклівська хаща, де конав у гнилому барлозі сивий вовкулака; і двоє ченців із супроводу провінціала Гембицького пропали невідь-де – той, котрий першим кинувся зі смолоскипом до Сокириного млина, і той, який реготав голосніше за інших на прокльони палаючого старого та гукав йому: «Туди тобі й дорога, клятий чаклуне!»

Марта й супутники її проїжджали в цей час Новотаргську долину – вони наближалися до Шафляр; а ночами жінку діймали кошмари.

Їй снився Сивий, який без будь-якої мети блукав занедбаним цвинтарем.

Великий здрайця

Я не пам’ятаю, ким був – я знаю, ким став.

Зрідка, скидаючи свого замшевого берета з півнячим пером, прикріпленим срібною пряжкою, я напинаю його на кулак і довго дивлюся, уявляючи, ніби дивлюся сам на себе.

Перо глузливо гойдається, і срібло пряжки тьмяно блищить при світлі місяця.

Я роблю це рідко, дуже рідко, у ті пекучі хвилини, коли розумію, що більше не можу бути собою – але й перестати бути я теж не можу.

Люди називають мене дияволом.

Це правильно.

«Це правильно, – як заклинання, повторюю сам до себе, до берета, пера, пряжки, до насмішника-місяця, – це правильно, правильно… правильно це!»

Вони не вірять.

Від певного часу – не вірять.

Від несусвітенно-раннього сніданку біля старого цвинтаря, від пітних долонь і тремтливого голосу, від нікому не потрібного ліщинового прутика, що плямистим мереживом скидав кору, плутаючи у свіжих стрічках зніяковілість і нахабність упереміш; від картин, що я казна для чого викликав у тумані, від миті, коли я юродствував, немов прищавий підліток і, не роздумуючи, пожертвував дорогоцінною душею з моєї заповідної калитки, аби одна з Євиних дочок залишилася жити.

Авжеж, потім я шкодував. Я шкодував і не соромлюся цього; і життя моє репнуло.

Не знав, що таке можливо.

Не знав…

Люди називають мене Князь Тьми.

Я не князь.

Я – невільник Тьми.