Розділ «Книга перша Діти злодія Самуїла»

Абат Ян, воєвода Михал і одновухий Джош стояли над пораненим чоловіком.

Марта вже бачила цю людину.

То був один з Михалових гайдуків.

– Їх було п’ятеро? – гнівно запитував воєвода. – ВСЬОГО п’ятеро?!

Гайдук мовчки сидів на землі та тримався за похапки замотане коліно.

– На Беатину карету напали, – отець Ян повернувся до Марти, однією рукою заспокійливо торкнувши розлюченого брата за лікоть. – Розбійники, на півдорозі від нас до Тиньця. Беату повели до лісу, одного гайдука зарубали, а цього… цього відправили сюди.

– Розбійники? – Марта нічого не розуміла. – Вони вимагають викуп?

– Ні. Їхній отаман велів переказати, що його звуть Мардула, син Мардули, і що полоненій жінці до пори до часу нічого не загрожує. Просто він хоче впевнитися, що вбивця Самуїла-баци з’явиться у Шафляри – не на сороковини, то по дружину – і там заплатить Мардулі все, що належить.

«Убивця!» – глузував біля річки танцюючий мрець…

– Я не вбивав батька, – воєвода Райцеж дивився на Марту спідлоба, болісно зсунувши брови над переніссям. – Я не вбивав батька, Марто! Це неправда!

І знову повернувся до пораненого:

– Їх було п’ятеро! П’ятеро проти вас двох!

– Прости, пане воєводо, – глухо шепотів гайдук, дивлячись у землю. – Прости… Але той, що стояв поруч з отаманом… Худий такий, весь у чорному… На голові берет із півнячим пером…

Гайдук зібрався на силі й закінчив:

– Він не людина, пане воєводо! Святий отче, скажіть йому: то не людина! Повірте мені, я кажу правду!

Марта схилилася над пораненим і поклала долоню йому на плече.

– Я вірю тобі, – сказала вона. – То справді не людина.

Джош задер морду до байдужого місячного серпика й безнадійно завив.

Немов у відповідь йому від недалекого лісу почулося переможне вовче виття.

Великий здрайця