Розділ «Книга перша Діти злодія Самуїла»

Лише один раз спробував відчайдух Райцеж забратися в дім душі шаленого тулузця, свого тодішнього вчителя Жан-П’єра Шаранта, коли Жан-П’єр заснув, – і до кінця днів своїх пам’ятатиме виття й крики тих жахливих Стражів, що ганяли його по нескінченному лабіринту Шарантової скарбниці та погрожували вогненними мечами, а вузлуваті корені виповзали зі стін, непомітно прагнули сплутати Михалові ноги, аби він назавжди залишився тут, у похмурих переходах…

Михалу вдалося знайти щілину й прошмигнути назовні.

У себе.

Але він знав: якби він загинув від клинків Стражів, якби пропав у лабіринті Шарантової майстерності, якби впав у Чорний Хід – за час сну Шарантова душа переварила б його, як відрізану та прожовану скибу хліба, і вранці, прокинувшись та ні про що не маючи гадки, вчитель Жан-П’єр Тулузець побачив би поруч із собою безумця.

Гірше.

Він побачив би поруч із собою рослину.

Іноді Михал дивувався з приводу свого вибору. Пробитися в церковні ієрархи, як старший брат Ян; стати зразковою дружиною щасливого краківського купця та народити йому дітей, як Тереза; жити, як тиха й сита мишка при дворі шляхетної покровительки, як Марта, – ну що, що заважало Михалеку обрати собі просту й зрозумілу дорогу, на якій для легкого існування цілком достатньо час від часу обчищати внутрішні кишені потрібних людей, вибираючи ту дещицю, що показується на поверхні?!

Нічого.

І жив би собі не гірше за інших, а то й ліпше…

Адже як легко він змусив чорштинського ректора сфабрикувати підроблені королівські грамоти зі справжніми печатками, а потім з’явитися з ними до останнього з роду Райцежів, глибокого вже здитинілого старця, і через деякий час остаточно перетворитися на пана Михала Райцежа, онучатого племінника цього самого дідуся!

Перед від’їздом до Італії це здавалося необхідним, бо інакше пробитися в учні до когось із відомих майстрів клинка було майже неможливо.

Були потрібні або гроші, або родовитість; у всякому разі, Райцеж був цього певний.

Якби Михалові сказали, що флорентієць Антоніо Вазарі, що відмовився колись навчати молодшого брата венеціанського дожа, узяв до себе в дім юного шляхтича з невідомих земель тільки тому, що побачив у ньому неабиякі здібності – Михал ніколи б у це не повірив.

Він палко прагнув добути чужий талант, страждав через неспроможність зробити це – і не помічав свого власного.

Він був злодієм.

Знання про будь-який, хай навіть найпотаємніший прийом володіння зброєю Михал міг викрасти і крав без усякого сорому. Але тільки тоді, коли це знання ставало справді знанням або хоч усвідомленим відчуттям, а не глибинними навичками та пам’яттю чужого тіла, котре не роздумує і найчастіше навіть не розуміє, що воно робить! Інакше вже будь-яка спроба вторгнутися в таємне… ні, Михал пам’ятав Стражів, що охороняють талант учителя Шаранта, і не ризикував повторити спробу. А якщо твоє власне тіло не готове сприйняти чуже знання, крадене чи отримане від учителя; якщо місяці, а то й роки виснажливих занять не відшліфували твоїх власних можливостей до гостроти толедського леза; якщо ти взяв, привласнив, але не можеш зробити по-справжньому своїм…

Антоніо Вазарі, Жан-П’єр Шарант, літній барон фон Бартенштейн – кожен з них, утрачаючи якесь знання, украдене їхнім моторним учнем, відновлював утрату майже миттєво, практично не зауважуючи цього, як дерево не зауважує втрати листя чи навіть утрати молодого пагона, коли стовбур цілий. Відростуть нові, не сьогодні, то завтра. Зате Михал старанно прирощував отримані пагони до себе, і в остаточному підсумку домагався потрібного результату, навіть і не замислюючись над тим, що для такої справи потрібно щонайменше мати свій стовбур – хай і незміцнілий, може, ще дикий, але він має бути.

Не можна прищепити пагін до порожнього місця.

Помре.

А ці – приживалися.