Розділ «Книга перша Діти злодія Самуїла»

Можливо, з боку це було красиво й зовсім не лячно – надвечір’я, ріка, зламана тінь та жінка, яка притулилася до стовбура верби, – але Марта не могла подивитися на себе збоку.

Вона не встигла навіть зміркувати, коли, якої невловимої хвилі тінь обірвала смертний танок і повернула до неї безоку пляму обличчя.

Не слухом, а якимось далеким від людини чуттям Марта збагнула, що мертвий шляхтич регоче – тут вона пригадала, де й коли зустрічала вбитого Михалом у двобої молодика.

У корчмі Йошки Мозеля, коли мимохідь доторкнулася до молодого пана, вихопивши з нього жменю ненависті до рідного батька, що спливла на поверхню, а потім ледь устигла скинути це пекуче зілля в корчмарську кішку Бирку!

Як звали молодого пана?!

Князенко… князенко Янош Лентовський!

Забувши про все на світі, Марта несподівано для самої себе потяглася до примари, як тоді, у корчмі, як тяглася безліч разів до наміченої жертви, бажаючи понишпорити в невидимих для інших кишенях; «Не смій!.. Ніколи не смій красти у мертвих!..» – луною озвався в ній дзвінкий голос Самуїла-баци, голос спочилого в бозі батька Самуїла… Не смій…

У таку мить Марті завжди здавалося, що вона простягає третю, безтілесну руку і гнучкими пальцями намацує потрібне, щоб потім, уже привласнивши, взявши в себе, розглянути та зрозуміти: чи взяла вона те, що хотіла, чи замість золота натрапила все-таки на мідь, і треба б повторити спробу – але зараз усе було не так, як колись.

Злодійські жіночі пальці обпекло крижаним слизом – він чіпко обліпив неіснуючу руку, холод жваво пробіг передпліччям, плюючи мурашками, що розповзалися на всі боки, за ліктем трохи затримався і вже без поспіху поповз далі; Марта спробувала ворухнутися і з жахом відчула, що третя рука не слухається її – жінка скрикнула, рвонулася… і відчула, що вільна.

Примара реготала.

Схожий на місяць-повню диск його обличчя вкрився темними плямами, що склалися у вискалений рот, і Марта, пройнята дрожем, але неспроможна відвернутися, судомно намацала в собі украдену в танцюючої тіні думку.

Жінка спробувала оговтатися й дати краденому стати своїм.

«Убивця! – майнуло в голові. – Михал – убивця!..»

Майже відразу до Марти дійшло: це і є те, що вдалося взяти в мертвого князенка!

– Ну і що?! – істерично вигукнула вона, звертаючись до примари, яка все ще реготала. – Ну і що?! Звичайно, убивця! – адже він убив тебе… Згинь, пропади!..

Примара реготала.

«Михал – убивця!» – реготала вона, і в її реготі чаїлося нелюдське глузування, неначе тінь щось замовчувала, і це «щось» давало мертвому невимовне задоволення.

Убивця-я-я…

Затинаючись, Марта кинулася нагору по кручі.

…Коли вона вбігла в монастирський двір, навіть не встигнувши здивуватися з того, що ворота й досі незамкнені, юрба ченців, які схвильовано перемовлялися, поспішно розступилася й пропустила Марту до кола.