Розділ «Книга перша Діти злодія Самуїла»

– Альбігойці вважали, що після смерті людина починає жити знову, що душа її втілюється в іншій живій істоті – у звірові, у людині, пташці – і минулі гріхи вкупі з колишніми заслугами тяжіють над її відродженням у новому житті. І так – до найстрашнішого Суду, людина збирає в собі добро і зло, її діймає свобода вибору, вона шукає, сперечається, погоджується, грішить… Але тоді – якщо Господь дарував таким, як ми, здатність брати чуже добро з душ людських, то чи не готував Він для нас особливу долю?! Не вищу за інших, не над людьми, але іншу, як відрізняються доля воїна та доля лікаря! Адже коли припустити хоч крихту слушності в догматах катарів – то продана дияволу душа потрапляє не на пательню – страховище для бабусь-прочанок, – а починає нове життя під сюзеренітетом Сатани! Чим це не пекло, Марто! Пекло на землі, здатне охопити своїм полум’ям навіть безневинні жертви поруч! Ти вкрала загиблу душу в Сатани… Чи немає в цьому особливого провидіння Божого?!

– Не знаю, Яносику. Не знаю. Знаю тільки, що мені тяжко жити від тієї проклятої ночі. Коли, кажеш, має приїхати Михал?

– Завтра, – відповів абат Ян.

Нитка його вервиці зненацька урвалась, агатові намистини лунко покотилися по підлозі, але він навіть не помітив цього.

– Завтра, Марто. Михал приїде разом зі своєю дружиною – вона при надії, і ми маємо відслужити молитву за щасливі пологи, – але назад Михалова дружина поїде без нього.

Марта кивнула.

2

Пан Михал Райцеж, придворний воєвода графа Висницького, був напрочуд вродливим. Це помічали палкі флорентійки, де пан Михал осягав нелегке мистецтво володіння рапірою під наглядом вимогливого Антоніо Вазарі; це обговорювали між собою досвідчені в любовних справах мешканки Тулузи, де знаменитий майстер шпаги Жан-П’єр Шарант після тривалих перемовин погодився взяти до навчання худорлявого шляхтича з далекого Погалля; краса пана Михала не давала спати пухкеньким саксоночкам Гербурта, коли Райцеж, повертаючись додому, зумів упросити барона фон Бартенштейна дати йому кілька уроків володіння важким драгунським палашем і застряг у баронському замку на три роки; жінки до самозабуття любили пана Михала, але, на жаль, – пан Михал не любив жінок.

Ні, це аж ніяк не означало, що шляхтич Райцеж був схильний до мужолозтва.

Просто пан Михал любив зброю, і ця пристрасть заповнювала його дні настільки, що ночами йому снилися випади та відбиття, внаслідок чого Михал Райцеж шепотів уві сні замість імені коханої:

– Парад ін-кварто й півкола в терцію!.. Парад ін-кварто… Ворушись! Рухайся, я тобі кажу!.. Парад ін-кварто…

Жінок, які зрідка потрапляли до його ліжка, потім довго діймав головний біль, і не раз вони найневідповіднішої миті командували законному чоловікові:

– Парад ін-кварто… Рухайся, я тобі кажу!

Чоловіки не любили пана Михала.

Вони його боялися.

Вони боялися б його ще більше, якби знали, що пан Михал Райцеж, Михалек Івонич, прийомний син Самуїла-баци із Шафляр – злодій.

Такий самий злодій, як Марта й абат Ян.

Сам же Михал не без підстав вважав себе найспритнішим злодієм із усієї родини, але й найнещасливішим. Мрію його життя не можна було просто витягти з кишені чужої душі – військовий талант, як будь-який талант узагалі, зберігався в найглибших підвалах його власника, він зрісся з фундаментом, підґрунтям сутності хазяїна.

Зустрівшися зі злодієм, що пройшов науку Самуїла-баци, скрипаль може забути, що він скрипаль, забути навіть мелодію сотні разів зіграної пісні, віддавши це знання зустрічному пройдисвіту, але пальці його змусять струни озватися швидше, ніж сам скрипаль знайде свою втрату. Знизає плечима музика – тим діло й закінчиться. Але якщо злодій спробує забратися не до кишені, де брязкають розмінні монетки, а до оселі скрипаля, туди, де зберігається його чуйний слух, здатний із першого разу запам’ятовувати будь-яку музичну фразу, де ховається суть скрипкового обдарування, де в скринях спить дане від народження золото…

Якнайсуворіше застерігав Самуїл-баца прийомних дітей від таких справ.