Розділ «Вибрані твори»

— То що? Однаково один в одного видиратиме. Дужий у слабшого. І знов котрі вином упиватимуться, котрі на хлібі-воді побиватимуться.

— Так де ж тої правди шукати?

Лишилось запитання Шамотнявого без відповіли, а журна пісня довершувала лиху драму:

У неділю рано всі дзвони ревуть,

Мене молодого у тюрму ведуть.

Тюрма невисока, решотка густа,

Сижу за решоткой, проходять літа...

— Ну, цей людину вбив, то й не шкода за тюрму, хай спокутує. А от у нас хлопців у буцегарню загнали, що не хтіли пану по два злоти в день снопи возити. Забастували, значить, нагнав пан стражників, а вони нагаями: «Панське зерно висипається, а ви на це не дивитесь. Три злоти забажали? Буде вам кожному по три місяці». І було таки так. Де ж тут правда? Хіба два злоти — то плата? Таж і не кріпаччина тепер, щоб на панських ланах працювати. Хай вільно наймаються — хто хоче йде, а не хочеш — не йди. А то стражниками, нагаями...

— Та ви ще там по селах лиха не знаєте, — озвався басовито Величко, прокинувшись, — хоч свою хату, свій ґрунт такий-сякий маєте. А ти б на заводі попрацював, коли в тебе тільки й багатства, що сорочка на тілі, та й та драна. Он мені за забастовку як дали вовчий білет — ну нікуди не приймають, хоч у босяки йди та на великій дорозі грабуй. Мало не вмер з голоду. Якби не мобілізація, хто й зна що з мене було б. Хотів узяти ножа та підрядчика того вночі...

— Схаменися, Величко! Що кажеш? — з острахом перепинив Шамотнявий.

— Що кажу? А думаєш, не прийде до того? Увірветься скоро терпець у людей. Хіба ж можна так жити? Собака на цепу краще живе, як робітники.

— Та вже так... Тільки ж гріх.

— А не гріх отак знущатися? В мене дівчина була. Побратися хотіли. Затаскав колись панський синок у садок та й теє. Труїлася потім, а вийшла з лікарні — загуляла. Іду колись вулицею, а вона п'яна з шпаною якоюсь вештається, сороміцьких пісень співає. Я до неї, а вона й плаче, й лається: «Ти мені хліба не даси, а я тобі щастя не дам. Чим бідувати — гуляймо, поки гуляється, поки здоров'я є».

Пішов я собі та й думаю:

«А за що я гулятиму? Молода та гарна жінка хоч тіло своє продасть, є покупці на це, спасибі їм. А в мене самі руки чорні, — ніхто їх не купує, багато їх розвелось. Один в одного працю перебиває».

Шамотнявий зідхнув і, подумавши трохи, зауважив:

— Таж і в селян так само: руки роботящі є, а прикласти їх нема куди. Я б, може, сім десятин подужав, а в мене їх дві та й годі. Як же його жити?

— А в пана теж дві руки, а десятин тих — оком не зміриш. От ти й подумай: нащо вони йому?

— Як то нащо? За паном усяке начальство. Багатому, кажуть, і чорт дітей колише, а бідному і сліз не втирає.

— Нічого, колись попечуть їх наші сльози, подавляться вони їми, захлинуться в них... — Величко підвівся з нар і став серед землянки, великий та дужий, очі з-під лоба гнівно блищать. Зирнув на годинник і гукнув басовито: