Розділ «Вибрані твори»

Плаває немовля мале в кривавій калюжі, захлинується. Схопила його покоївка, сльозами вмиває, косами своїми витирає, криком кричить на поміч, на гвалт.

Від крику покоївчиного збіглася челядь — а вона вже вийняла з багряної купелі малесенького бароненченка, пискотить він жалісним писком. Вжахнулися всі, постовбичили — зроду, звіку ніхто таких народин не бачив. Спам'яталися, кинулися шукати бароненка. Вгледів хтось, ніби біг він, як божевільний, із диким криком на балькон, де колись померла його мати. Другий казав, що бачив його ніби під тим бальконом — щось колупав між дворовим камінням своїм гострим мечем. Хтось іще торопко переказував — знов немов бароненко подався бігцем на балькон.

— Держіть його, він збожеволів, — гуком-луною несеться по всьому замку.

І раптом страшний зойк зледенів усім жили. Так кричали тут тільки катовані в ведмежій вежі, коли надходила до них люта смерть, так кричала служниця, що її посадовили колись голу на багаття з наказу бароненкової молодої жінки.

Стрімголів у замковий двір — там іще одне страшне видовище, ще одна жахна смерть, вже остання в цьому пекельному місці.

Між камінням у дворі держалном униз застромив бароненко свій закривавлений меч. Сам кинувся на нього грудьми з балькону і проштрикнувся, як жук на шпильку, як сніп на довгі вила.

— Закляття, закляття справдилось, — шепотіли перелякані слуги. — Графівна за себе помстилась. Нема щастя в цьому домі, тікати треба звідси щошвидше.

Поки порались вони коло молодого барона, брали його на ноші, щоб нести в покої, покоївка з новонародженим щезла, забравши, як заповідав женовбійник, злото й коштовні каміння. З того часу ніхто її більше не бачив, не бачив і дитини, що таким страшним способом народилась.

Коли-не-коли лише знаходили свіжі білі квіти на могилі баронівен на острові серед Двини. Там, поряд з тою могилою, поховали й бароненка з смуглявою красунею. На їхній могилі коли-не-коли теж з'являлися червоні квіти, немовбито краплі крови, пролитої ними. А третя могила — старого барона й графівни — квітчається сон-травою, немовби забути хтось хоче, як страшний сон, усе те, що трапилося в замку Драйкройценгоф над Двиною.

Чому так замок зветься? Три хрести стояли в давні часи над тими трьома могилами. Тому й замок Драйкройценгоф, і острів — Драйкройцен, тобто три хрести, а під кожним із них два покійники.

Заволоділи тим замком потім інші барони, дальні родичі Оскара Кріпкої Руки, і додали вони тоді до його герба — на червоному полі три чорні смуги — ще три білих хрести на кожній з тих смуг.

Так переповідали нашим дідам їхні діди про давньоминуле замка Драйкройценгоф.

1928

Огнева паніка[221]

емлянка була низька і тісна. Величко завжди ходив у ній з похиленою головою, щоб не вдаритися об стелю. Вздовж довгої стіни настелений був піл — нари, а під ними — наче куряче сідало — довга лата. На ній сушилися мокрі портянки й смерділи на всю землянку важким, гнилим пахом. Він змішувався з чадом мотузяного ґноту, що блимав жовтавим світлом у черепку з лоєм. Гасу видавали обмаль, його економили. Глиняна, абияк зліплена пічка в кутку нещадно курила при кожному подуві вітру, що забивав у низький димар. Дим роз'їдав очі й нестерпно дряпав у горлі, не даючи змоги спокійно спати десятку людей на нарах.

Не всі з них і спали. Двоє лежали скраю горілиць і, дивлячись на крапельки пари на стелі з цілих соснових стовбурів — у три накати ця стеля була, на кожному накаті насипано з півметра землі, щоб гарматень не пробив — дивлячись на цю стелю, тягли довгої пісні про те, як:

Їхали салдати со служби домой,

На плечах погони, на грудях хрести...

В пісні перемежались українські слова з російськими, творячи кумедну мішанину, що її потім приносили салдати додому, денаціоналізуючись самі, денаціоналізуючи своїх близьких:

Шов один по тропці, стоїть родитель.