Розділ «Вибрані твори»

— Таж отрута ця була в тебе. Ти її нащось узяла після батькової смерти.

— Украла в мене, украла, — кричить не своїм голосом бароненкова, — убий її, убійницю! Там вона, клята, в моїй кімнаті, підкралася до мене, як гадюка, як відьма задвинська...

Схопив бароненко батькового меча, кинувся стрімголів у жінчину спочивальню. На порозі мало не впав, на щось послизнувся. Бачить — мельконуло щось біле в вікні і щезло, як мара. Нема нікого в кімнаті. Пішов назад — дивиться: долі ключ лежить від сестриної кімнати. Через нього і послизнувся. Розказує жінці, що бачив. Зідхнула вона полегчено:

— У вікно кинулась? У Двину, що під баштою тече? Ну, значить, смерть собі заподіяла. Так їй, злодійці, і треба. А ключ це справді від сестриної кімнати. Бач — це вона їх там замкнула, а то, може, ми б їх і врятували від наглої смерти, лікарів, знахурів покликали б розгадати дивну хоробу.

Заспокоїлась бароненкова, лягла спочивати. Як темна ніч, у ліжку розкинулась, дихає важко, поривчасто.

Та не спиться бароненку. Чує проз вікно він, ніби там на острові серед Двини хтось наче квилить, голосить.

«Чи не покоївка, бува, туди допливла та побилась, падаючи з вікна, і тепер стогне там, поранена?» — думає.

Прочинив вікно, прислухається. Тихо навкруги, тільки пугач у соснах пугикає, щось недобре віщує. Та знов серед тиші нічної, поза плюскотом Двинових хвиль, чує бароненко тяжкий стогін на острові, зойки жіночі.

Тягне бароненка на той зойк, мов невидима сила.

Бере він двох слуг своїх вірних і йде таємним ходом підземним до острова дізнатися, що там за пригода, яка примара стогне на сестриній могилі.

Пройшли, як злодії, потиху та помалу, і підкрадаються попід соснами до повитої хмелем альтанки.

Чують: свіжу могилу немов хтось розгортає, сам стогне, причитує по-жіночому:

— Ой, красунечки мої любі, живими вас у сиру землю злодійка закопала, мене мало не отруїла, чоловіка убійником мало не зробила, людожерка несусвітна.

Вжахнувся бароненко, почувши таке, кинувся до могили, аж там покоївка сестрина вся скривавлена сидить, мокрими косами повита, і руками землю риє.

— Що кажеш, божевільна?

— Правду кажу, пресвітлий господарю, — на коліна впала покоївка, — твоя жінка в мене ключ від баштової кімнати узяла, мене саму силоміць у себе замкнула, а сама туди тихцем пройшла й трубу в комині закрила.

Почаділи твої сестри, потруїлися. Тут би їм води дати, на свіже повітря винести, а вона ключ у себе заховала, тебе поховати їх мерщій намовила. А вони тут іще живі були, я чула... Прийшла до мене, сміється, каже: «На тобі тепер ключ, не встерегла паній своїх, гадюка!» Я їй: «Сама гадюка, намовниця!» А вона: «На, випий холодної води, заспокійся!» І бачу я — мені ведмежу отруту дає. Я її знаю, бачила. А далі ви вже самі бачили.

Дибки волосся стало в слухачів від покоївчиного оповідання. Кинувся до неї бароненко, за горло схопив, душить:

— Брешеш ти, відьмо задвинська, не може бути такого злодійства! Що ти тут чула, кажи, бо тут тобі й смерть!

— Ой, пане-господарю, попусти горло, скажу...