Розділ «МИ ЛЮДИКИ»

— Не перебивай. А хоча б і жінка. Принаймні краще за автомобільну пробку. Цікавіше.

— Це ти вже бурчати починаєш, бурчати й доскіпуватися, — позіхнув Ронуальдо.

— Ще б не доскіпуватися! Між іншим, пані Джессіка зараз…

— Ну що, що пані Джессіка?! Будь ласка, братику, залиш ти її в спокої. Зрештою…

«Виходить, пані Джессіка», — подумав я, не слухаючи подальших суперечок між Лерроками. «Ну гаразд, адже ти знав, старий, що саме так все й буде. Якщо щось паскудне може відбутися, то обов’язково відбувається».

— Ваші листи, панове, — щоб відшукати потрібні конверти мені довелося встати й підійти до поруччів веранди. Тут, у самотніх променях сонця, що пробилися крізь виноградні нетрі, я зумів відібрати кореспонденцію Лерроків. У тому числі й дві середніх розмірів коробочки, одна з яких виявилася прим’ятою; усередині щось деренчало.

— За листи спасибі, —  Ронуальдо прийняв конверти й сховав їх у якійсь із численних кишень-складок свого комбінезона. — А чи надійшли замовлені деталі?

— Боюся, добродії, мені доведеться вас розчарувати, — я витер зіпріле чоло — на веранді було нестерпно жарко.

— Невже не надіслали? — добродушно здивувався Мариній.

— Ось, — я простягнув йому бандеролі. — Надіслали. Але здається, в одній щось зламалося. Чуєте, як деренчить.

Старі розпакували коробочки й оглянули вміст. Дивно, як їм вдається бачити в цій темряві. Кажуть, Лерроків робили спеціально для підземних робіт. Не знаю, чи правда це, але зір у них хоч куди.

— Усе гаразд, парубче, — шумно зітхнув Ронуальдо. — Не турбуйтесь ви так. Нормально. Нічого не зламалося. Дякуємо. Де розписатися?

Вони розписалися, я надпив наостанок чайку й почав прощатися.

— Дивіться, більше не спізнюйтеся, — пригрозив Мариній. — А коли спробуєте…

— Та знає він, знає, — позіхнув Ронуальдо. — Якщо спізнюватиметеся, вигадайте нам історію про палку коханку або про терористів, що захопили ваш хмарочос. Інші варіанти — не прийнятні. Запам’ятали?

— Запам’ятав.

— Тоді щасливої дороги.

— Щасливо залишатися.

Я продерся крізь плетиво виноградних стебел, помахав старим рукою й рушив далі.

Від Лерроків дорога вела до будиночку пані Марти. Їхати недалечко, добрався я швидко. Але бабусю в будинку не застав: на дерев’яній, пофарбованій в рожеве хвірточці висів клапоть паперу. «Пішла в гості. Буду пізно ввечері. Будь ласка, залишіть листа на веранді. А мене зустрінете в пані Джессіки — там і розпишуся за них. П-і Марта».