Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

— Себто, як утопився?

— Пішов купатися, заплив далеко і утопився. Віронька собі усі очі виплакала. А тепер трохи заспокоїлась і наказала привезти тебе.

— А що ти думаєш робити із моїм романом?

— Із твоїм романом? Ти маєш на увазі ті клапті паперу, що ти їх обписував мікроскопічними кривими літерами і що їх нам пересилала прибиральниця?

— Саме їх.

— Бачиш, ми щось там пробували прочитати, а тоді кудись викинули.

— А захоплені листи?

— Це була Вірина ідея. Вона не хотіла, аби ти зсунувся з глузду. Ходімо!

Ця жінка мала наді мною силу, як жодна істота на світі. Заради неї я був готовий на що завгодно. Мені було достатньо лише заплющити очі, удихнути майже невловимий букет притаманних їй запахів і не залишалось на світі подвигу, якого б я заради милості удихати той божествений коктейль пахощів не виповнив.

Певна своєї влади, вона поклала довершеної форми руку мені на плече, шепнула на вухо — «Ходімо, любчику» — і серце моє розтопилось від тих слів наче масло на розжареній сковороді.

Готовий знову повернутися до рабства, я лизнув її мізинчик.

О, краще б я того не робив. То було схоже на убивство Будди. З-попід парчової товщі дорогоцінного мила, що вона ним перед тим помила руки у царській вбиральні ресторану, проклюнулась молекула керосинового смороду. Я іще міг чхнути чи затримати дихання, чи якось іще перешкодити тому нещастю, але від зворушення, що за якихось три години поїздом і сім — військовим винищувачем я опинюсь посеред неосяжної прерії, що нею скакатиму верхи із Вірою, а тоді ніжитимусь в ногах Аліни, а вечорами милуватимусь бразильськими заходами сонця, котрі, за словами Аліни, були на три порядки грандіозніші за провінціяльні місцеві призахідні картинки, а тоді…

Отож, я зворушливо втягнув повітря носом, і ота клятуща керосинова молекула помчала моїм гіперчутливим носом, врізаючись на шаленій швидкості у стовбури волосин, рикошетом зриваючи до крові слизисту оболонку лівої ніздрі і за кожним ударом ініціюючи в моєму мозку картини мого життя із цими двома жінками.

Це було схоже на здирання бинтів із засохлих ран, якщо уявити ті рани на мозку або серці. Я зрозумів, що нікуди не піду звідси. Аліна теж зрозуміла, що подальші розмови намарні. Та дивна жінка розуміла мене навіть без слів, і мені стало шкода, що я використав наші останні години так по-дурному, у суперечках, замість просто сидіти, дивитись на неї і мовчати.

Вона налила мені келишок, піднялась, чисто Ніка Самофракійська, тільки з прегарними руками, махнула мені на прощання, промовивши, як то потребував момент, латиною:

— Vale et mea ma!

І пішла.

У тієї жінки був стиль!

Тільки тоді я осягнув, яким же я був дурнем. Я швидко вихилив до денця шампанське із келиха і підскочив на рівні, аби побігти за нею, наздогнати і залишитися навіки поряд, вже ніколи і ні про що не питаючи…

Я заніс важку неслухняну ногу, іще побачив, як піді мною розчахнулася прірва, а на протилежному її боці язиком полум'я сколихнувся подол її сукні, я хотів іще зробити отой СЬОМИЙ, останній крок, але чи то через те, що у мене не було проклятущої білої парасольки, чи через те, що отрута уже остаточно паралізувала мої кінцівки, я не зміг подолати прірву і полетів сторч головою до тарілки з рештками фруктового салату.