Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

Мій адвокат вважає цю історію за добрий омен. Він отримав незаперечні докази моєї недієздатності, і тепер, якщо я щиросердно признаюся в убивстві Віри, то максимальною покарою для мене буде довічне примусове лікування у якомусь комфортабельному закладі, на всьому готовому, із правом прогулянок у парку, де до мене приставлять психіатра, як правило, то буває гарненька жіночка. Єдине, що від мене потребується — визнати себе убивцею. Тоді діло можна буде закрити, що покращить слідчу статистику і справить гарне враження на сплатників податків, бо вони, оті прості люди, що несуть на собі непомірний тягар пенітенціарної машини, страшенно зацікавлені у тому, аби та машина належним чином працювала.

Якщо це їм і справді потрібно, я міг би визнати себе убивцею. Більш за те, я укладаю повний перелік своїх убивств: одинадцять ящірок, шість польових зайчиків, одну тіточку, яка назвала мене виродком, товстого смердючого Костантинопулоса, мою милу японочку, яка була насправді філіппінкою, і так звабливо пахла рибою (двох останніх ми з Аліною і Вірою мусили замурувати до бетонних стовбів і врили їх до землі під Мишачим деревом, а зверху поклали важку пластину карського мармуру, і з того вийшов такий зручний стіл), Жак-Люка, новозеландочку і, врешті, — Віру.

Якщо вони і далі триматимуть мене у цьому кам'яному мішку, то я готовий визнати себе винним навіть в убивстві Аліни, хоча вона не значиться серед убитих, а вважається без вісти пропавшою. Себто, зникла, і не дає по собі звістки, навіть своєму сину чи онуку. Чого лише не буває на світі…

Любі сплатники податків, ви не можете навіть осягнути, я маю на увазі тих із вас, що самі не потрапляли до пащеки фінансованої вами пенітенціарної машини, які лише визнання можна вибити у бідолаги, що сидить у камері смертників і якому та машина пропонує ґешефт — визнай себе винуватим, а за те ми дамо тобі гарненьку лікарку-психіатра і право прогулянок у садочку божевільні, або ж чіпляйся кігтями за нікому не потрібну правду і загинь як собака.

Одна лише думка, що я зможу гуляти, нехай навіть за колючим дротом, вибиває у мене сльозу вдячності.

Більш за те, оте авансом викликане почуття вдячності спонукало мене провести саморозслідування, аби скоротити час проведення процесу і заощадити на психіатричних експертизах. Бо, скажу вам по правді, чим більше мене затягує м'ясорубка процесуальної тяганини, тим більший подив, а заразом і захоплення вона у мене викликає. Важко навіть уявити, яка сила службовців, експертів, діловодів і секретарок усіх рівнів і віку працюють на ту машину, яка потребує повсякчас нових і нових жертв, як дракон, що вимагав кожного дня нову дівицю на сніданок.

Мій прокурор, нащадок того дракона, вимагає не просто жертви. Йому мало того, що потраплена до залу суду комашка визнає себе винною. Він хоче, аби його переконали, яка нагальна потреба для суспільства — з'їсти ту невинну душечку. І, пов'язавши серветку на шиї, взявши до лівої руки виделку, а до правої — ножа, він насолоджується перед сніданком оповідками свідків, виступами експертів, милується стрункими стегнами секретарок і діловодок, нагулюючи собі апетит і віддаючи належне умовностям цивілізації.

Єдине, чим я можу йому помститися — то скоротити сніданок до мінімуму. Я сам проведу той процес, я — у одній особі убивця, слідчий, експерт, адвокат і секретарка.

Я — убивця, і то ясно як Божий день.

Але почнемо з мого босоногого, вірніше, босолапого дитинства, бо те, що має називатися у людини ногами, скидається у мене на кошлаті лаписьки, фотографію котрих я можу долучити до справи.

Дитинство у мене було жахливим, панове присяжні засідателі. Своїх батьків, якщо такі колись були, я не пам'ятаю. Сказати відверто, я не пам'ятаю і самого дитинства. Інколи мені здається, що у мене його взагалі не було, бо свої перші черевики, доки мій благодійник і названий батько, дід Панас, не купив мені на фльо-маркеті за дві марки майже нові ковбойські чоботи, я носив, скільки себе пам'ятаю, і вони мені не ставали малими.

Я страждав від холоду, голоду і сексуальних фантазій. І якщо від холоду я страждав лише узимку, то голод призвів до патологічних зсувів моєї психіки. Чим відрізняється нормальна психологічна система від патологічної? Наприклад, людина хоче їсти. Її система запускає за допомогою спеціальних модальних стимулів «їстівну поведінку». Скажімо, у здорової людини апетит викликає шмат шинки. Сексуальний апетит, знову ж таки, у нормального мужчини, викликає гола жінка. Задовольнившись їжею і сексом, він заспокоюється, і спусковий механізм бажань зупиняється.

Моя проблема полягала у тому, що такі поняття, як шинка чи гола жінка, були мені просто невідомі. Якщо мені щастило впіймати куріпку чи кролика, я часто не мав уже терпцю розвести вогнище і засмажити дичину, відривав їй голову, пив гарячу кров, а потім вдовольняв свої сексуальні бажання таким робом, що не хотів би про те розказувати людям порядним, себто тим, хто має можливість їсти три рази на день, а ночами, по мірі необхідності вгамовувати свої сексуальні потреби.

Таким чином моя поведінка набула патологічного характеру. Я становив небезпеку для суспільства, бо мої бажання запускалися уже немодальними стимулами, коли навіть почуття ситості не виключало стану голоду, а лише на мить притишувало його, і я знову ловив і придушував якусь живину, хоча вже і не міг її з'їсти чи якось там у іншому розумінні використати. За це мене, до речі, вимолотила дубцем одна стара, але тверда на руку жінка. Вона так розлютилася, як я вкрав у неї курку, що, виходивши мене тим дубцем, потягла до води і вкинула до ополонки. Я думаю, що вона також страждала на маніякальні комплекси. З того часу і з'явився у мене панічний жах до води, що іще раз могло б бути доказом моєї непричетності до вбивства Віри.

Тепер стосовно жертви. Переглянувши список моїх жертв я вибираю для початку Жан-Люка. По-перше, через те, що його все одно збираються видлубати за цього морозу із могили, а, по-друге, тому, що оте убивство я пам'ятаю найкраще і воно дало мені найбільше задоволення. Бо звичайно, розтерзавши чи придушивши якусь живину, я впадав до безпам'ятства, до тваринного екстазу, керований чи то почуттям ненависті, чи любові. А у випадку із Жан-Люком я пам'ятаю усе до найменших подробиць, що неважко буде встановити, як вони його і справді витягнуть із домовини. Окрім того, зайчики, ящірки, тіточка, Костантинопулос, новозеландка чи філіппінка не стоять на порядку денному. Жодна жива душа не шукає оті нещасні жертви. Тож я не буду затягувати слідство на довгі роки, а викладу убивство француза, чим, сподіваюся, зможу змилостивити Медузу Горгону правосуддя.

Слухайте уважно, зголоднілі за домівкою присяжні засідателі, що вас, бідолах, тримають під замком до закінчення процесу. Ви, власне, такі ж само жертви, зачинені до чотирьох стін і змушені виконувати свою громадянську провинність, як і я. Сподіваюся на вашу вдячність за моє визнання і на м'який присуд — психіатричка і гарненька наглядачка.

Як я уже оповідав раніше, Жан-Люк, отой некерований дурень, Царство йому небесне, у мисливських чоботях і з рушницею напоготові, вивалився з кущів бузини і почав стріляти мені у голову. Ми так ніколи і не дізналися, чого саме мені, а не Аліні, яку він ревнував до кожного свого гарненького кельнера, або чого не Вірі, яку він кілька разів намагався звабити, покладаючи такі великі надії на своє багатство.

В усякому випадку він обрав мене за жертву і почав гатити зі своєї рушниці мені межи очі, і на моє життя не поставив би жоден найазартніший гравець на біржі. Бо шанси стояли один до мільйону. Вірніше, стояли б… Тепер ви відчуваєте граматичну різницю?…

Я вижив укотре і сам не знаю, чого моя доля не обірвалася у ту хвилину, як я падав із шезлонгом, закохавшись по самі вуха у Віру. Коли б мене спитали, де б я хотів поставити крапку своєму життю, то це був би саме той момент — кохання і куля, що знаком оклику розмазує мій мозок по стіні.

Та чи хіба з моїм щастям так просто вмерти? Долі було завгодно, аби мене порятували. А потім — кастрували. І це тоді, коли я вважав, що став нормальним членом суспільства, коли я скуштував шинки, коли я мав щастя споглядати голих жінок і коли ті два спускові механізми діяли керовано і затихали по мірі задоволення того чи іншого фізіологічного почуття. Отже, мене кастрували.