Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

— Тепер ти бачиш, голубонько, що і справді небагато втратила, — встигла ще пожартувати Аліна, але тоді ми зрозуміли, якими недоречними були жарти за цих обставин, бо тої ж таки миті вдарив новий заряд грому, єрихонською сурмою рубонув наступний шквал вітру, і майже одночасно, хіба на одну мільйонну секунду пізніше, Жан-Люк розрядив обидва стволи. Той мерзотник цілив мені у голову, і я вже бачив, як розлючені кулі розносять мій мозок на холодець, як тою склизькою масою, що тільки-но являла собою вмістилище мого мікрокосму, заляпає нову сукню Аліни, як вона, наче чорноока Жаклін, схилиться над зіпсованим шовковим подолом і заходиться зчищати його серветкою, а Віра втішатиме її, що хімчистка зможе ще ту сукню порятувати, я вже бачив, як новим помахом блискавки розчахнулося небо на півночі і звідти посміхнулося обличчя мого діда Панаса, а новий удар грому розламав земну кору, і звідти свіжоморожено пащекував до мене Костантинопулос, я уже втретє розпрощався з моїм нікчемним життям, але (я бачу усе це і понині, наче у рапіді), але у той момент, як тупорилі, лаштовані на ведмедя кулі гарчали десь на півдорозі, Віра, моя красуня Віра, яку її колишній чоловік називав бездушною машиною, створеною для винищування чоловічої гідності, моя неперевершена партнерка по бриджу, зробила те, за що я і понині їй удячний. Вона підбила тренованою ногою каратистки ніжку шезлонга, де я лежав, наче пташеня, сповитий пір'ячком пухкого пледа, та ніжка підломилася, я навернувся спиною об землю, і, коли я корчився від болю у попереку, мої перелякано вирячені очі зафіксували уже безпечну для мене зграйку куль, що їхня траєкторія пересікала, у тому ж таки хокейному рапіді, якраз координати моєї голови, як вона ще лежала на оксамитових подушечках з вензелями «Версаче».

І за якусь уже мільярдну частку секунди, доки я ще не втратив від болю і страху, а чи від страху і болю свідомості, я пригадав п'яні балачки Юргена про те, що його, колись так палко кохана, дружинонька, за її роботи у прокуратурі, час від часу, як хтось із колег особливого спецпідрозділу через відпустку чи похмілля не приходив на роботу, так ось, що його блядь Вірка власноруч розстрілювала особливо небезпечних злочинців, яких через загрозу втечі боялися вивозити кудись на уранові розробки, де б вони могли закінчити життя з користю для батьківщини. Їх, буцімто, запихували на світанку, але не до «воронка», аби не псувати настрій роботягам перших змін, що на похмілля тяглися до розташованого поблизу військового підприємства, а до якогось вантажного фургона з написом «Хліб» чи «Молоко», що мало породжувати у тих сіромах ілюзію, буцімто, доки вони працюватимуть зміну, влада турбуватиметься про хліб їхній насущний, отож, їх запихували, я маю на увазі не роботяг, а приречених на страту злочинців, до броньованої зсередини і закамуфльованої ззовні вантажки і везли до старого кладовища, де у якомусь із склепів, зачитавши скоренько вирок, а може і не зачитавши, бо часу було обмаль — неподалік розташовувалася невеличка трикотажна фабрика, де на годину пізніше за сіромах з військового підприємства починали зміну їхні дружини, а жінки, усе-таки змушений був визнавати Юрген, метикують ліпше за чоловіків, в усякому разі зранку, коли у кращої половини людства голова пухне від випитого напередодні, тож «легенда» про молоковозку на кладовищі з огляду на гострий розум робітниць фабрики мала вагомий ґандж, і звідти треба було намивати ноги ще до їхнього приходу, а значить, часу на зачитування вироку могло, за оцінкою Юргена, і не вистачати, отож у ту саму годину, як працівники міської бойні приступали до роботи, починали її і працівники того особливого спецпідрозділу, де коли-не-коли підробляла, так би мовити, на гонорарній основі слідча по особливо важливим кримінальним справам, його колись так палко кохана дружинонька, а нині блядь і лесбіянка, Віра Осадча.

Я не йняв віри його балачкам, не тому, що вони були непереконливими, а тому, що він називав мою королеву отим поганим словом «блядь», за що я його просто ненавидів, але тепер, коли я падав з підбитим Віриною ногою шезлонгом додолу, я побачив оту описану Юргеном історію, яку він хронометрично вивірив колись у ході, так би мовити, приватного слідчого експерименту, з опитом свідків, як ото сторожа трикотажної фабрики, могорич якого від таємничого спонсора завжди збігався з більш аніж підозрілими нагальними чергуваннями Віри і таке інше, тож, коли я, слідкуючи за вогняною зграйкою куль, вилучив із його розповіді слово «блядь» (іще раз перепрошую за його багаторазове уживання, що так мені самому неприємно, а особливо у поєднані до моєї неперевершеної партнерки по бриджу), то повірив тій історії до останнього слова, а коли почув, як вона спокійно звернулася до Жан-Люка: «Pourquoi? Pourquoi, mon cheri?» (о, їй так личило говорити французькою!), то, вже за одну трильйонну секунду до втрати свідомості, зрозумів, що я у неї закохався. Остаточно і безповоротно.

— … що є метелик, на крилечку якого очко має вигляд краплини роси, і то відтворено з такою реальністю, що лінія, яка крило пересікає, зміщена, начебто…

— А я от думаю, любонько, що даремно не купила той капелюшок, ну, ти пам'ятаєш, той гарненький чорний капелюшок із вуалькою. Це було б так доречно, бо, здається, він цього разу не оклигає. Такий вже він слабкий здоров'ям, через будь-яку дрібничку втрачає свідомість. Ні, таки цього разу він віддасть Богу душу.

Але раніше, ніж я почув ті слова, через мої ніздрі улився запах скошеної отави, до якого примішувалися мімоза, лаванда, суха затхлість старих манускриптів і росяного жасміну. А тоді я підняв тяжкі, немов мармурове віко склепу, повіки, і побачив над собою виткане за візерунками «Версаче» небо.

— …так от, та лінія зміщена начебто рефр-р-ракцією.

Оте чарівне «р», те муркотливе «р», той хриплуватий голос і шурхотливий шелест модного того сезону шовку, остаточно повернув мене до свідомості.

— А у тому капелюшку, голубонько, ти скидалася на сицилійську удовицю, — по-дитячому засміялася Віра, і я переконався, що таки закоханий у неї.

Вона ящірково шелеснула пеньюаром, наблизилася до Аліниного ліжка, аби глянути, чи я не сконав, і я швиденько заплющив повіки, намагаючись набрати якомога більш страдницького вигляду і тим самим відтягти вигнання з раю, до моєї комірчини.

— Здається, він уже оклигав, а тепер симулює. Давай перетягнемо його донизу. Мені не сила терпіти, як ти хропиш у моєму ліжку.

— А мені не сила терпіти, як ти ганяєш ранком наче кобилиця, а потому не вживаєш дезодорант, — ображено докинула Аліна, — і потім, поглянь на бідолаху, він непритомний і, здається, капелюшок може мені знадобитися.

Вона схилилася наді мною, струменіючи пахощами призахідної луки, і, якби не те, що моє серце було заполонено Вірою, я б закохався тієї миті у Аліну.

— Глянь-но, Віронько, він справді не дихає, наш любий коточок.

Її волосся лоскотало мені обличчя, і я готовий був не дихати хвилину, годину, цілу вічність, аби вона тільки не виганяла мене зі свого ліжка, єдиного місця на цілому світі, де я почувався затишно і любо, того місця, яке я міг би назвати домівкою.

— Іще у першому китайському трактаті з судової медицини, написаному, до речі, у одна тисяча двісті сорок сьомому році, значилося, що коли якийсь заблуда симулює свою власну смерть, аби скористатися з гостинності двох добре вихованих дам, примушуючи їх спати в одному ліжку і тим самим шкодячи їхньому доброму імені, то існує одна нескладна і дуже дійова метода поставити того капосника на його волохаті і досить-такі криві ноги, а саме…

— Вірусику, тільки прошу, не треба. Ти ж доросла жінка. Не влаштовуйте свого шарварку. А ти, любчику, якщо й справді прикидаєшся (про що я трохи шкодую, бо не матиму нагоди купити собі той капелюшок), то ось, котику, відкрий краще очі, бо як Вірка тебе почне лоскотати…

Я відкрив очі, побачив їхні обличчя, і єдине, про що пожалкував, то що не можу решту свого життя провести прикутим до цього ліжка, розбитий якимось паралічем чи віспою, свинкою чи СНІДом, споглядаючи знизу оці дві прерафаелітовські голівки на тлі затканого зірками неба.

— У мене справді страшенно болить вухо, — жалібно промовив я, подумки обслідувавши своє тіло, — ліве вухо, — додав я, розуміючи що така конкретизація виглядатиме більш переконливо.

Аліна поглянула на Віру, та підняла очі догори, від чого схожість з мадонною посилилася, аж мені різонуло попід пахом від кохання, тоді поглянула на мене і мовила з притиском: