Розділ «Паморочливий запах джунглів»

Я справді боявся сам кидатися в якісь авантури, бо розумів, що зі мною, як з білим європейцем, який сам десь волочиться нічною Сурабаєю, все може трапитися. Як на кого натрапиш.

Я блукав обрежно, вдивляючись у довкілля, але відмовитись від цих мандрів просто не міг.

На третій раз моїх подорожей на човні до Сурабаї я прибіг на берег, як було домовлено з дідом, а він уже відплив.

Це був жах, я вже думав, що попливу оці сім кілометрів через протоку, і тут одразу спливли в пам'яті всякі розмови про морських змій і акул і все таке, що може водитись у морі.

Я почав волати, гукати діда, і він таки почув і вернувся за мною.

Діставшись Мадури я, щасливий, заплатив йому більше, ніж обіцяв.

Але більше вже не ризикував з ним домовлятись, я відчув справжню небезпеку вляпатись у великі неприємності ні за що.

Якби мене приловили, я би мав вертатись негайно додому, а могли й з університету виключити, і біди би я набрався неабиякої.

Знову почалися сумні дні.

Нас було в будиночках, а точніше в літніх повітках, всього чоловік з двадцять. Офіцер, який був тут з радянських спеціалістів єдиний, а отже, за старшого, на мене практично не звертав уваги. Він знав, що я висланий сюди за гріхи і що звідси нікуди не дінуся. І все тут.

Але був серед нас молодий індонезієць-лейтенант Джосо, який теж нудився на цій маленькій базі, де стояли тільки торпедні катери, і ми з ним заколегували, розбалакались, і тоді почалася ще одна моя крута пригода.

Виглядало все так.

Я собі ввечері у капцях і домашній одежі виходив на прогулянку до моря, а там була дорога, яка кудись вела. І зовсім випадково по цій дорозі саме тоді завжди їхав маленький автобус, який зупинявся біля мене, і я, озирнувшись, чи хто не бачить, стрибав у нього, а Джосо сидів за кермом і гнав щодуху вперед, я перевдягався, бо там була моя парадна одежа, і за півгодини ми були у маленькому містечку Бангкалані в центрі Мадури, і тут уже ніякий собака не міг нічого про мене знати, і я поводився, як хотів, і нікого не боявся.

Зрозуміла річ, першим ділом ми дістались якоїсь кнайпи, трішки випили і подалися в бордель. Закріпити нашу дружбу.

Джосо казав, що я зробив йому свято, що я такий нормальний, бо самому йому нецікаво, а він ще має бути тут три місяці, і це така нудьга, і так далі. Виглядало на те, що йому було цікаво вирушити в пригоди з кимось, для кого цей світ був у новину, і позбавити невинності незнання свого світу через входження з ним ще раз у свій знайомий світ.

Це схоже на ініціацію малолітнього у світ сексу і будня, знаний дорослому і незнайомий і манливий для підлітка. Я був для нього саме таким підлітком, хоч він був старший за мене лиш на три роки.

Це, певно, було і в Суфії. Він мене вводив у свій світ – у секс і будень свого життя. Він мене вчив жити, хоч був молодший, але діставав кайф від власної більшої значущості у своєму і тутешньому моєму житті. Він був моїм вчителем – і все тут.

І така була правда.

Лейтенантові Джосо стало цікаво зі мною, і він пустився в оці пригоди, кайфуючи від мого незнання, мого страху і його переборення за тих умов, які для нього були реальним, буденним життям.

Здається совєтських в Бангакалані ще не було, а може, й ніколи не було.