Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША АНДРІЙ ТРОЯН. АНФАС»

Навіщо я питаю її, чому це спало мені на думку, я не знав. Вона стояла і ворушила губами, певне, пригадувала. Двоє дівчаток минули нас, це були не ті дівчата, що сиділи на сусідній точці, я вловив уривок їхньої розмови про якогось Петю, котрий купив недавно мопеда, який йому ні до чого, подивився їм услід, і мені захотілося, щоб хоч одна з них обернулася. Немов це вертання, чужий погляд могли врятувати мене од бабусиної відповіді.

— Здається, у Теремно, це на окраїні, є якийсь готель чи гуртожиток для шоферів, — мовила нарешті бабуся. — Але то я знала колись, а як тепер…

— Дякую, — сказав я.

— Ви не місцевий?

— Ні, — збрехав я.

— Тоді я поясню, як туди добиратися.

— Був би вам вдячний.

— Поїдете автобусом «трійкою» майже до кінця. Там запитаєте, яка зупинка.

— Дякую.

Ось і закінчилася наша безглузда розмова. Я стояв і чекав, коли вона піде.

Зрештою, я повернувся й пішов сам. До біса все, і самотність в тому числі.

Подзвоню Комарову, Левчукові, чи кому там ще… Хоча Комаров, здається, на полюванні, а Левчук у селі… якби я знав, де живе Люська… До чого тут Люська? Чи, може, справді поїхати до мами, до Іринки… Але раптом туди ж приїде Магда?..

— Молодий чоловіче…

Я вернувся. Бабуся махала рукою. Повер¬нутися? Піти? Усе ж я підійшов, правда, навмисне повільно. Либонь, вона пригадала ще одну адресу, потрібну мені, як п'яте ко-лесо до воза.

— Якщо там не влаштуєтесь, приходьте до мене.

— Дякую, але…

— Я живу разом з дочкою, а її, напевне, не буде до понеділка. У нас трикімнатна квар-тира, і ви ці дві ночі переночуєте…

— Дякую, — сказав я. — Мені якраз і потрібно на дві ночі. З понеділка у мене буде бронь.

— От і добре. Якщо не влаштуєтесь, при¬ходьте. Я живу…

Вона назвала адресу. Я поспішно ще раз подякував і швидко пішов алеєю, прагнучи одного — якомога скоріше зникнути зі старе¬чих вицвілих очей.